РОЗДІЛ 2. ОСВІТНЬО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНСЬ-КОГО ФЕНОМЕНУ "ФІЛОСОФІЯ
СЕРЦЯ"
2.1. Багатовимірність людського буття й сутності людини
Рефлексії світоглядного і педагогічного потенціалу української філо-софії
кордоцентризму, з одного боку, та онтологічним, духовним, гносео-логічним
аспектам розвитку людини, яка навчається, з іншого боку, що ґрунтуються на
антропологічних засадах, останнім часом у науковій думці присвячено багато
праць [25, 36, 98, 112, 122, 155, 166, 248, 287, 332, 342]. З’ясування ролі
методології в освітніх перетвореннях і, зокрема, у системі педагогічної теорії
і практики, а також визначення антропологізму як найбільш адекватного
методологічного підходу сучасності, спонукає до осмислення інших суперечностей
світоглядного забезпечення педагогічної дійсності. Сьогодні педагогічна теорія
і практика, на нашу думку, перенасичена залученням до змісту модернізації
освіти зарубіжного досвіду й зарубіжної соціально-філософської спадщини
(концепції Дж. Дьюї, А. Маслоу, Р. Штайнера, М. Монтессорі та ін.), а власний
етнокультурний за змістом і формою, найсприятливіший за емоційним забарвленням,
матеріал залишається поза межами науково-педагогічного аналізу і практичного
впровадження в педагогічну практику.
До того ж проведений нами контент-аналіз дисертаційних досліджень довів, що
вітчизняна філософська спадщина досліджувалася в контексті історії філософії та
історії української школи й педагогіки, проте абстрактно-спекулятивний аналіз
суто освітніх проблем залишався за межами методоло-гічних конструктів, які б
можна було залучити до системи педагогічної теорії і практики, педагогічна ж
наука дуже часто використовувала із цієї спадщини лише ті фрагменти, які були
безпосередньо пов’язані з історією школи і педагогічної думки, що
унеможливлювало осягнення філософських відкриттів і їхнє використання як
методологічних засад педагогічної теорії і практики.
У той же час, антропологічну філософію, становлення якої пов’язується з
прізвищами І. Канта, М. Шелера та інших, гідно презентує українська
філо-софська традиція, на що звертають увагу дослідники української філософії й
антропологічного напрямку світової філософії (Є. Андрос, М. Булатов [416],
В. Горський [96], І. Огородник, В. Огородник [288], В. Табачковський [416],
Д. Чижевський [436], В. Шинкарук [417], Г. Шпет [447] та ін.). Звертаючи увагу
на особливості української філософії деякі автори зазначають, що вона
"… починається, на відміну від античної, не з натурфілософії, а з антропології.
Давньогрецька міфологія перейшла в натурофілософію, давньоруська – в
християнську релігію, яка містила в собі й генетично, й концептуально етику,
історію, антропологію, філософію, логіку. Світогляд-ною формою тут була
релігія, основним змістом – людина, а в людині – мораль; контекстом же їхнього
сукупного буття постала історія людства. Через ставлення до Бога людина центрує
все в собі, бо для неї завжди найцікавіше і найсуттєвіше – це вона сама, Бог же
– дзеркало, у якому вона себе пізнає. Відсутність натурфілософії, як певної
стадії розвитку думки, свідчить про відсутність знання як самодостатньої
цінності і знання тут має моральний, корисний сенс для людини – пізнання Бога і
себе, релігійно-морального, людяного змісту історії [416, с. 62].
До того ж, визначення цієї особливості української філософії, а саме: увага
філософії до земного життя, соціально-політичних реалій і природи, було
пов’язано з прийняттям християнства та з язичництвом, і спрямувало її, на нашу
думку, не лише в бік антропології, як такої, а й доповнювалося визнанням того
факту, що українська філософія (як і вся середньовічна) набула рис
"моралізаторства та повчальності" [199]. Саме цей факт звеличує педагогічну
цінність української антропологічної думки, про що свідчать майже всі твори
давньоруської (давньоукраїнської) писемності – "Повчання Володимира Мономаха",
"Моління Данила Заточника", "Ізборники" Свято-слава, "Повість минулих літ"
тощо.
За слушним зауваженням М. Булатова, середньовічна українська думка має за
загальною структурою такий вигляд:
змістом життя людини є боротьба добра і зла, тобто мораль;
моральна сутність людини в історії, сенс якої у вдосконаленні люди-ні і людства
в цілому;
історія охоплена і осягнена релігією як світоглядною формою духовності [416, с.
63-64].
Ми вважаємо, що суттєвим у контексті визначеної проблеми в межах моральнісних
регуляторів залишається і природа, яка була в єдності з Богом.
"Тон" такого філософування зберігався і в подальшому розвиткові української
філософії. А саме філософія як особлива сфера духовної культу-ри, спрямована на
усвідомлення підстав людського буття, кола смисложиттєвих проблем [96], не може
не фокусуватися на людині, яка є синтезом цієї дійсності, і тому погляд на неї
має бути синтетичним, а на ранніх стадіях синкретичним. Такий стан речей
змінюється лише зі становленням професійної філософії в XVI –XVII століттях
[416, с. 64].
Безперечно, слід погодитися з ученими, які вважають, що від зародження ідей
гуманізму (XV – початок XVI ст.) до розвитку ренесансних та просвітницьких ідей
загальною, змістовою тенденцією української філософії стає зосередження її на
проблематиці людини [448, с. 69 та ін]. В українській гуманістиці після великих
відкриттів, зроблених у XVI –XVII ст., які стосувалися, насамперед, природи,
тривалий час епіцентром філософських міркувань поруч з людиною була природа
(Г. Кониський, Т. Прокопович, М. Козачинський та ін).
Новий "антропологічний ренесанс" пов’язаний в Україні з епохою національного
відродження (ХІХ ст.), у якому на думку дослідників [416], кореляція "людина і
природа" доповню
- Київ+380960830922