Ви є тут

Український гетьманат у протистоянні держав Європи з Османською імперією (1667 - 1699 рр.): міжнародне становище, зовнішня політика, зміна сюзеренів.

Автор: 
Чухліб Тарас Васильович
Тип роботи: 
Дис. докт. наук
Рік: 
2008
Артикул:
0508U000158
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
ҐЕНЕЗА ПРОТИСТОЯННЯ КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНОЇ, СХІДНОЇ І ПІВДЕННО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ З
ОСМАНСЬКОЮ ІМПЕРІЄЮ ТА КОЗАЦЬКА УКРАЇНА
2.1. Вторгнення Османської імперії до Європи та утворення першої
Священної Ліги
“Світло йде зі Сходу” (“Ex Oriente Lux”) - у цьому вислові концентрувався той
величезний вплив османської наддержави на політичний, економічний та культурний
розвиток багатьох країн Європи, який розпочався вже з кінця XIV ст. Після
перемоги турецьких султанів над європейськими військами під час їхніх
“хрестових” походів 1396 р. поблизу Нікополя та 1444 р. неподалік Варни в
Болгарії, а також відвоювання ними 1453 р. у Візантії найбільшої святині
східного християнства Константинополя, невелике малоазійське князівство
нащадків Османа [2 Після вторгнення у 1230-х рр. монголів до Середньої Азії
частина турецького (тюркського) племені на чолі з Ертугрула подалися до Малої
Азії й вступили на службу до одноплемінних сельджуцьких султанів. У 1258 р.
народився син Ертугрул, якому дали ім’я Осман, якому в 1289 р. надано титул
князя (еміра, хана). Перед тим Сельджуцький султанат став залежним від
монголів, що, в свою чергу, сприяло розвиткові самостійності князівства на чолі
з Османом. Влада родоначальника відомої династії спочатку поширювалося лише на
невелику територію Епікретської Фрігії. Під час правління Османа у 1299 – 1326
рр. та його наступників Орхана (1326 – 1359), Мюрада І (1359 – 1389) та Баязида
І Блискавичного (1389 – 1402) за допомогою війн та міжнародних угод було
підкорено усі сусідні тюркські династії, а також більшу частину Візантії,
Греції та інших країн. Внаслідок цього протягом XIV ст. виникла могутня
Османська імперія, яка охоплювала величезну територію від Євфрату до Дунаю й
претендувала на «світове» панування. «Султанові, синові Султана Газі, Газі,
синові Газі, володареві обріїв, героєві світу» - проголошував давній напис на
честь Орхана, який зберігся до нашого часу в мечеті міста Бурса. ][565; 626]
стало поступово перетворюватися на одну з могутніх імперій світу. Її владною
елітою рухала ідея “Газавату”, тобто “Священної війни” з невірними (спочатку
іновірцями з сусідніх Візантії та Греції, а потім усіма, хто не були
мусульманами) та поширення царства ісламу (“дарюль-ісламу”)* [** Тут і надалі
османські терміни, означення і поняття узгоджуються за книгами сучасних
турецьких вчених Г. Іналджика (переклад О. Галенка) та Е. Ісханоглу (пер.
В. Феонової).]*[577] в тих країнах, які географічно межували або були близькими
до Османської імперії. Спочатку в уявленні турків християнські держави були
тільки “світом війни”, в якому “невірні” могли лише своєю покірністю, тобто
через прийняття ісламу й сплату данини “купити” мир з мусульманами. Захоплення
турками колишніх територій Візантійської імперії на Балканах спричинило
виникнення тут особливої буферної зони між Османською імперією та
центральноєвропейськими країнами, яка складалася із залежних від султана
державних утворень.
Ще Баязид І Блискавичний добився від каїрського каліфа титулу «Султан Риму»
(«Sultan-i-Rum»), який мав означати його верховенство над Візантією. «Великий
володар усієї Румелії (тобто Римської землі. – Т.Ч.) та Сходу» титулував себе
Мегмед ІІ Завойовник. Незважаючи на християнськість Візантійської імперії, один
з найвідоміших турецьких султанів свідомо перебрав на себе повноваження його
правителів, які були прямими нащадками римських імператорів. Задля цього
османський володар навіть пройшов традиційний обряд церковної висвяти за участю
православного константинопольського патріарха Геннадія. Згідно з висновками
турецьких істориків, Мегмед ІІ Завойовник вважав себе за єдиного легітимного
спадкоємця Священної Римської імперії, який воював від імені усіх мусульман
світу [565, с.66]. Султан неодноразово говорив про те, що у своїй особі він
об’єднав ісламську, турецьку і римську традиції вселенської влади. Як
засвідчував видатний український тюрколог Агатангел Кримський, тільки смерть у
1481 р. Мегмеда ІІ Завойовника не дозволила йому завоювати столицю західного
християнства Рим [626, c. 119]. До речі, навіть окремі грецькі літописці
(Крітобул) та поети (Георгій Аміруца) ще за життя йменували цього войовничого
турецького султана гучним титулом «Василевс», вбачаючи в ньому законного
спадкоємця спадщини римських імператорів. У листах та зверненнях до західних
країн османська канцелярія вживала щодо своїх правителів титул «Caezar», тобто
Цезар, Цар.
У першій половині XVI ст. ідею про оволодіння західною короною «усіх християн»,
якою на той час володів Карл V Густав, підхопив Сулейман І Пишний. Він
відмовився визнавати за імператором могутньої європейської «Священної Римської
імперії німецької нації» його титул, а також почав йменувати себе імператором
(падишахом) ісламу. Крім того, цей турецький монарх оголосив себе «Шахом
Багдаду в Іраку, Цезарем римським, Султаном Єгипту» («Szeh-i Baghdad-y Irak,
Kajser-i Rum, Syltan Masyra») [952, s. 34]. Про володіння короною усіх християн
Європи мріяли й інші Османи. «Світ весь посісти твій забаг завзятий…» [173;
974, c.199 ], - писав з цього приводу наприкінці ХVІІ ст. у вірші «Забава
Бусурмана» український поет, православний шляхтич з Волині Данило
Братковський.
Після опанування азіатськими і європейськими територіями Візантійської імперії
турецькі султани спрямували свої погляди на Балкани. Починаючи від 1389 р.
турки поступово завойовували християнсько-православну Сербію, яка з середини XV
ст. була остаточно інкорпорована до Османської імперії. Наприкінці XIV ст.
Османами були завойовані два Болгарські царства і деспотат Добруджа [536, c.18