Вы здесь

Конфігурація європейської безпеки в контексті реалізації національних інтересів України (воєнно-політичний аспект.

Автор: 
Храбан Ігор Анатолійович
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2008
Артикул:
0508U000255
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
Динаміка розвитку системних зв’язків між
основними елементами сучасної архітектури європейської безпеки
2.1. Політика провідних “архітекторів” системи європейської безпеки
Основними “архітекторами” (суб’єктами) європейської безпеки є національні
держави Європи та США. У певний період розвитку для більш дієвого
систематизованого захисту своїх територій вони створили міжнародні організації
із забезпечення безпеки та підтримання миру, які стали діяти на постійній
основі згідно з певними нормами міжнародного права. На європейському континенті
нині знаходиться 55 країн. Згідно з їхнім місцем та участю у міжнародних
організаціях, що вирішують воєнно-політичні питання європейської безпеки, вони
розподіляються таким чином: усі входять до ОБСЄ, 24 є членами НАТО, 27 –
членами ЄС, 7 – ОДКБ, 18 складають групу неінтегрованих країн (див. схему
1.1).
На нашу думку, досліджуючи еволюцію існуючих систем європейської безпеки та
розглядаючи можливість перетворення їх в єдину систему загальноєвропейської
безпеки, а також розмірковуючи про знаходження Україною свого місця в ній,
необхідно проаналізувати політику щодо цих питань первинних суб’єктів
міжнародних відносин, якими є держави. При цьому слід брати до уваги те, що за
своїм економічним, політичним та військовим потенціалами країни різняться. І у
процесі будівництва нової архітектури європейської безпеки є очевидні лідери,
навколо яких групуються інші його учасники. Таких лідерів, на наш погляд,
п’ять: Федеративна Республіка Німеччина, Французька Республіка, Великобританія,
Сполучені Штати Америки та Російська Федерація. Перші три з них є
безпосередніми учасниками двох систем європейської безпеки західноєвропейського
зразка - євроатлантичної та власне європейської, які автор вважає
об’єднувальним ядром нової системи. Вони є основними ініціаторами та учасниками
інтеграційних процесів у рамках ЄС, які саме за їхньою ініціативою поширилися
на політичну та воєнну сфери. США, хоч і не європейська країна, займають
провідне положення в НАТО та активно впливають на європейську інтеграційну
політику, зберігаючи свій геополітичний авторитет в Європі на досить високому
рівні. Росія не входить до числа країн, які складають зазначене ядро. Однак
вона як велика євразійська держава, що володіє величезним (другим у світі за
обсягом) ядерним потенціалом, має багаті природні ресурси, є геополітичним
центром для певних країн - колишніх радянських республік, які об’єдналися під
її керівництвом в організацію колективної безпеки – ОДКБ, також чинить
неабиякий вплив на євроінтеграційні процеси.
Федеративна Республіка Німеччина. Через півтора десятка років після поразки
Німеччини у Першій світовій війні прагнення її політичної еліти до відновлення
імперії призвело до приходу до влади у цій країні націонал-соціалізму на чолі з
Гітлером, який розв’язав безпрецедентну в історії людства за своїм розмахом та
жертвами Другу світову війну. Вона тривала п’ять з половиною років, спустошила
великі території світу (особливо постраждала Європа) та коштувала життя 55 млн.
чоловік. Згідно з рішеннями Ялтинської (лютий 1945 р.) та Потсдамської (17
липня – 2 серпня 1945 р.) конференцій Німеччину було поділено між
країнами-переможцями на 4 окупаційні зони, вона втратила великі території на
сході та була змушена задовольнити вимоги переможців щодо значних репарацій.
Лише після початку “холодної війни” під загрозою радянської експансії США,
Великобританія, Франція та країни Бенілюксу (останні вперше були включені до
цього процесу) на Лондонській конференції 1948 р., домовилися про створення
єдиного державного утворення в західних окупаційних зонах. З набранням чинності
23 травня 1949 р. Основного закону (конституції) країни на політичній карті
світу з’явилася нова держава - Федеративна Республіка Німеччина (ФРН). Варто
відзначити, що конституція свідомо мала назву Основного закону, підкреслюючи її
тимчасовий характер. За задумом засновників нової країни, остаточна конституція
мала бути прийнята тільки після відновлення єдності країни. Як пише колишній
головний редактор тижневика “Ді цайт” Т.Зоммер, “державна стратегія
Федеративної Республіки була логічно пов’язана з ситуацією, що склалася на той
час. Першою метою молодої держави було повернення суверенності, другою -
інтеграція в європейські структури, третьою - самоствердження в протистоянні
світових систем, четвертою - об’єднання Німеччини” [111, с.10]. Можна сказати,
що з моменту створення ФРН почався її 40-річний шлях до возз’єднання та
повернення у коло великих держав.
Варто зауважити, що Німеччина впевнено і послідовно крокувала по цьому шляху.
Звичайно, велику роль відіграв тут “план Маршалла”, згідно з яким протягом
1948-1952 рр. вона отримала допомогу на суму 1,4 млрд. доларів. До того ж у
липні 1951 р. Великобританія, США та Франція оголосили про завершення стану
війни з Німеччиною, а СРСР пішов на цей крок 25 січня 1955 р. Це дозволило ФРН
5 травня 1955 р. вступити в НАТО. Тоді ж було встановлено дипломатичні
відносини з СРСР. У наступні роки, відмовляючись від доктрини Хальштейна
(головний принцип – не встановлювати дипломатичних взаємин з тими країнами, які
встановили або підтримували дипломатичні відносини з Німецькою Демократичною
Республікою (НДР), Бонн налагоджує стосунки з іншими країнами соціалістичного
табору. При керівництві країною В.Брандтом у грудні 1972р. був підписаний
Договір про основні відносини між ФРН і НДР. Слід відзначити, що під час
укладення цього договору від імені уряду ФРН було передано листа, у якому
підкреслювалося прагнення щодо єдності Німеччини. Крім того, ФРН поступо