Ви є тут

Синкретизм художньої образності в українській прозі другої половини ХІХ - початку ХХ століття.

Автор: 
Єременко Олена Володимирівна
Тип роботи: 
Дис. докт. наук
Рік: 
2008
Артикул:
0508U000542
129 грн
Додати в кошик

Вміст

Розділ 2
генеза синкретизму художньої образності в українській прозі другої половини ХІХ

початку ХХ ст.
Синкретизм художньої образності має амбівалентне походження: на його
реалізацію в творі впливають екстратекстові й інтратекстові фактори. Останні,
зокрема, відповідають елементам структури твору. Натомість екстратекстові
охоплюють, з одного боку, загальнокультурні (переважно мистецькі) тенденції, з
іншого – психологію автора і реципієнта як складних рецептивно-емотивних
структур. Психологічні рушійні риси за спрямованістю складаються з
моновекторних чинників (емоційний, аналізаторний, раціональний) і полівекторних
(їх поєднання).
За афористичним висловом М.Пришвіна, “твір мистецтва — пам’ятник померлій миті
життя” [348, с. 323]. Фіксація чуттєвих вражень через художню образність
відбувається на всіх рівнях текстового масиву. Тому особливу увагу варто
приділити синкретичному моделюванню в структурі тексту, враховуючи його
домінантні риси, зв’язки із загальнокультурним тлом, особливості поетики, що
зумовлюють і психологію творчості. Найближче до виокремлення місця поетики в
генезі синкретизму художньої образності підійшов Ц.Тодоров, який завважив, що
поетика прагне не до з'ясування смислу текстів, а до пізнання тих
закономірностей, які обумовлюють їх появу [405, с. 41]. Без поетики неможливий
аналіз ні теорії, ані історії літератури, адже кожен з елементів тексту, які,
ніби художня мозаїка, складають його структуру, так чи інакше пов'язаний із
поетикою [197, с. 46]. Коли під художнім текстом розуміти таку знакову систему,
в межах якої функціонують певні різновиди зображувальних і символізуючих
засобів, текст може бути зафіксований у вигляді відкритого мовленнєво
оформленого фрагмента, що моделюється з художніх образів. Складаючи образність
твору, вони забезпечують розвиток теми, змісту, форми, стилю. Матеріальна
фіксація образу через слово (звук, графему, лексему тощо) є сенситивною до його
форми. Остання є передусім важливою авторською знахідкою, і за умови
відповідності вимогам літературної майстерності - внеском у культурний процес,
хоча його творча, естетична, етична вартісність не завжди буде визнаною.
Сутність художнього тексту, до того ж, визначається не стільки його
акцентованими стійкими ознаками, скільки відкритою продуктивністю до
інтерпретацій, аспектами рецепції, ефективністю динамізму образу, його
розгортанням, поєднанням процесів спрямованого створення і спонтанного
генерування, а також самовираженням та саморозвитком автора в цих процесах
[224]. Із огляду на це тексти є реальним фактом мистецтва, призначеним для
естетичного сприйняття, своєрідною рухомою моделлю індивідуального буття. У
культурі існують такі художні твори, де авторська постать активізована. Цей
ракурс репрезентують перекази міфів, сказання, авторські життєписи, щоденники,
сповіді, досліди з жанру психологічної літератури, художні “записи потоку
свідомості”, літературні фантазії, відверті бесіди, дискусії та дебати,
міркування вченого філософа, професійні (наприклад, психологічні) дискурси,
досвіди психоаналізу тощо [383].
Натомість у системі взаємин художнього тексту та культури остання
випромінюється текстом не так на рівні його відкритих значень і смислів, як на
рівні контексту, що складається із взаємопереплетених семантичних еквівалентів
мистецьких епох. Приховану семантику рецепції тексту на сучасному рівні
позначено слідами міфу, теологічних і онтологічних концепцій, філософських
учень, літератури, науки, різночасових розмовних жанрів. Культурні змісти
кожного типу семантики згущаються, центруються в домінантних постатях доби,
сприйняття яких також видозмінюється. Будь-який автор може бути прочитаним як
через текст будь-якого письменника, так і через комплекс інших творів окремих
авторів, і всі їхні дискурси певною мірою взаємопов'язані.
Проте така ситуація при всій своїй вірогідності не завжди можлива для
української літератури, оскільки передбачає бінарну (письменника і читача)
підготовленість. Безумовно, ерудованість, мистецька вправність, розмаїття
інтенційного комплексу давали можливість нашим письменникам конструювати
подібні тексти, проте відверта контамінаційна гра приваблювала не всіх. Відомо,
що в творі П.Куліша "Орися" наявний неприхований відгук античного сюжету з
елементами його явного онаціональнення. Йдеться про зустріч Одіссея з Навсікаєю
[98, с.111]. Проте замість Афіни, що спонукає дочку царя йти прати, зображено
покійну матір Орисі (мотив народних легенд – померла мати, що опікується долею
дитини). Та й Одіссей як майбутній суджений підійшов не в кармазині, а без
одягу, в твані морській. Інакше моделюється інтерпретаційна ситуація, коли
автор реципіюється крізь інший текст (тексти) через свідомість реципієнта. Так,
"Лель і Полель" і "Для домашнього огнища" І.Франка можуть бути прочитані як
через спектр європейського роману виховання, родинного роману, так і в системі
впливів самого письменника на своїх сучасників.
Система контекстів у прозі другої половини ХІХ століття, на відміну, зокрема,
від літератури постмодернізму, акумулюється текстом несвідомо для автора, іноді
реалізуючись у ремінісценціях, ненавмисних запозиченнях, неусвідомлених
прототипах, латентному цитуванні, архетипних образах. Так, у ранній творчості
М.Коцюбинського ("Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма", "21
грудня, на введеніє", "Дядько та тітка") одночасно відчувається латентне
цитування поезій Т.Шевченка (контраст ідилічних картин природи і злиденного
животіння селян), ремінісценції з сатиричного письма І.Нечуя-Левиц