Розділ 2. Держава соціальної справедливості і визнання: становлення, еволюція
та сучасність
2.1. Становлення й розширення відчуженого соціального: анігіляція публічного і
приватного
2.1.1. Інверсія приватного і публічного в історичному контексті
Становлення і розвиток соціальної держави важко зрозуміти без розуміння
еволюції самої ідеї соціального, яка невід’ємно пов’язана з взаємовідношенням
та соціокультурною інверсією базових понять громадянського суспільства –
публічного і приватного. З найдавніших часів у античних державах сфера поліса,
спільна для рівних громадян (коіне), суворо відділялась від сфери оікос, що
належала кожному зокрема. Вільне життя, як відомо, утверджувалось у сфері
публічності, у мовній практиці, яка набувала різноманітних форм, в суспільній
діяльності, у Праксині. Для греків вільне висловлювання думок та вчинків було
не тільки уособленням вишуканості, але й репрезентацією сфери політичного, у
відповідності з якою маніфестувала себе поруч з іншими вільна від фізичної
діяльності особа з її високими етичними чеснотами. Це означало, що члени
суспільства не лише живуть один поряд з іншим, а й спільно у взаємодії
намагаються реалізувати добре життя (добробут). У ракурсі спільної взаємодії
окреслюються контури громадянського суспільства.
Аристотель широко розвиває цю тему у книзі ІХ.6 „Нікомахової етики”,
наголошуючи, що члени громадянського суспільства „повинні бути одного розуму і
серця задля суспільного блага” [188 Аристотель. Никомаховая этика. Соч: В 4 т.
-М.,1984.-С. 253-254.]. Згідно з античною візією, вільне життя в полісі було
здатним піднятися над життєвими потребами, абстрагуватись від проблем фізичного
виживання. Публічна сфера була ареною загального добробуту вільних людей та
місцем солідарності членів суспільства заради високих ідеалів. У площині
утвердження сфери публічності Аристотель використовує термін “солідарність”,
який припускає особливу реальність та специфіку частин цілого. У відповідності
з його ідеями у людському тілі, яке має лише одну субстанційну форму, багато
частин існують задля цілого і дії частин є діями цілого. Суспільство також має
багато частин, чиї відмінності та спільні риси сприяють добру цілого. Проте, на
відміну від тіла, члени спільноти мають свою форму, мету й дії, які
утверджуються в публічному просторі.
Публічна основа політичного в античному розумінні є справжньою сутністю
відкритості. Саме тому сфера політичного проявляє себе в контексті
взаємоузгодженого досвіду повсякденності і забезпечує „блиск, яким постійна
присутність інших людей випромінює публічний простір, терпимий лише до того, що
є релевантним, гідним всезагального розмірковування й вислуховування [189 Там
само.-С.255.]. Поліс надавав вільний простір для громадянського функціонування,
звільняючи поле для реалізації найвищих людських спільнот. У цьому контексті
чесноти, які кодифікує Аристотель, утверджують себе тільки в республіканському
просторі публічності і саме там знаходять своє визнання. Анна Арендт,
аналізуючи процеси у сфері публічності, робить цікавий висновок: „Відкритий
публічний простір був виведений саме для безпосереднього, для індивідуальності
– це було єдиним місцем, де кожен повинен був вміти показати, чим він
відрізняється від пересіченості, чим він насправді є” [190 Арендт Х. Vita
activа,или О деятельной жизни.-СПб.: Алетейя, 2000.-С.34.].
На противагу світу публічності як сфери вільного самоутвердження громадянина,
“сфера домашнього господарства характеризувалася тим, що спільне життя в ньому
диктувалося передусім людськими потребами та життєвою необхідністю” [191 Там
само.-С.41.]. Приватні відносини були чітко відсепаровані від
політико-публічних відносин. Приватні стосунки довгий час практично не
унормовувались законом, а суб’єкти приватного життя - раби, ілоти, жінки, діти
- не сприймалися як носії певних прав. У цьому контексті приватний власник,
життєзабезпечення якого вони підтримували, набував становища ойко–деспота і
характер його відносин з іншими у сфері господарювання не міг бути предметом
публічного розгляду.
Похідний і вторинний характер приватного щодо публічного ілюструється тим
фактом, що „людина живе в ньому в стані відученості від своїх найкращих
можливостей і найлюдяніших здібностей” [192 Там само.-С. 51.]. Таким чином,
ідеться про обмеженість приватної сфери, яка не надавала можливості для
повноцінного життя особи. Натомість ознакою вільної людини була свобода від
необхідності забезпечувати власну життєдіяльність.
Поділ повсякденного життя на публічне і приватне лежить й у фундаменті традицій
європейської демократії та ліберально-демократичних концепцій державності.
Попри те, що специфіка відносин між публічним і приватним дещо змінюється, ці
дві сфери, за наявності демократичних форм соціальності, в історичному
контексті часто не були цілком автономними. Це вельми помітно в ліберальній
державі, у ракурсі розвитку якої сфера приватного стає предметом та основою
політичного інтересу. Він репрезентується як підґрунтя ліберальної держави, яка
має гарантувати й забезпечити автономність приватної сфери. ”У вимірі
публічного приватне виступає як обмежене, й зобов’язання держави полягає в
тому, щоб розширити ці межі” [193 Там само.-С. 56.].
Починаючи з доби античності приватна власність є умовою повноцінної участі в
публічному житті і лише статус власника гарантував приватній особи доступ до
сфери публічної відкритості. Як влучно проілюстрували спочатку британський
історик Фінлі, а потім Х.Арендт та Ю.Габермас, громадянин як суб’єкт політичної
комунікації „отримує свій політичний статус лише я
- Київ+380960830922