Розділ 2
Багатовимірність людського типажу
Різнолике соціальне розмаїття людського типажу, що його виводить В.Барка на
сторінках “Раю” та “Жовтого князя”, охоплює практично всі прошарки (кола)
“соціального простору” (П.Сорокін) тоталітарного суспільства. Простору,
геополітичними епіцентрами якого залишаються село і місто. Ці два
сконденсовані, акумулююче-генеруючі соціальну енергію суспільні
осередки – люди, соціальні істоти, що їх населяють, – виступають
першорядним об’єктом авторської уваги. (У межах СРСР письменники
1960-1970-их років також розвивають тему “село – місто”, висвітлюючи тим
самим широкий спектр проблем радянської дійсності). Але визначальні для
художнього світу української літератури початку ХХ століття
соціально-просторові реалії цікавлять письменника не як окремо взяті,
самостійні об’єкти художнього спостереження, а як цілісна
бінарно-антиномічна структура життя соціуму. Заглиблення у
колективізаційно-репресивний її вимір висвітлює нерозривний обопільний
зв’язок міста і села у свідомості автора. Цим пояснюється актуальне для
обох творів, більше того – планомірно сформоване у них коло максимально
суголосної проблематики, що, зрештою, закономірно, адже, як коментує
посилену увагу митців слова до цих реалій життя П.Кононенко, “…думаючи
про село, думаємо і про місто, бо вони діалектично зумовлені і
виступають двома елементами єдиного цілого – суспільства [93] [292 [93]
Кононенко П.П. Село в українській літературі. – К., 1984. – С. 10.]”.
Прикметним є те, що письменник, на відміну від гостро антитетичного
вирішення стосунків міста й села під час голоду у “Дітях чумацького
шляху” Д.Гуменної, концептуально уникає будь-якого їх протиставлення,
не робить жодного акценту на ворожому непорозумінні чи іманентній
розрізненості між ними. До того ж автор проводить між ними зв’язуючу
паралель, паралель-наближення, духовно-емоційної, психологічної
спорідненості трагічних переживань і спільних за ідеологічною
визначеністю доль “політично необхідних” жертв тоталітарної епохи.
Особливо у пікові своєю садистичною жорстокістю історичні моменти
масових репресій української еліти напередодні Другої світової війни та
голоду 1932-1933 років, тоді, коли, за словами М.Шлемкевича, “нова
влада Совєтів скерувала свої удари передовсім на основу української
суспільної піраміди, на порядну людину і її мораль [235] [293 [235]
Шлемкевич М. Загублена українська людина. – Нью-Йорк, 1954. – С. 80.]”; тоді,
коли, як констатують Яр Славутич, Ю.Шерех, М.Шлемкевич, І.Кошелівець
та інші, селянство – “найтвердішу основу українства [102] [294 [102]
Кошелівець І. Розмови в дорозі до себе... – К., 1994. – С. 98.]” –
винищували як потенційного “носія української ментальності та
культури, а інтелігенцію – як їх творця і духовного виразника [93] [295
[93] Кононенко П.П. Українська література: Проблеми розвитку. – К., 1994. – С.
331.]”. Власне, ця соціально-психологічна, екзистенціальна сумірність буття
представників різних верств суспільної ієрархії (як поруйнованої
української, так і оновлено-радянської) є тим другим критерієм, що не тільки
дозволяє, а й спонукає розглядати романи “Рай” і “Жовтий князь” –
суголосні за змістом та втіленою у них авторською ідеєю антитоталітарні
твори – як своєрідну дилогію.
2.1. Аспект екзистенціальної при-сутності
Майже кожен з критиків, навіть при побіжному аналізі “Раю” і “Жовтого
князя”, відзначає правдиве відображення життя людини в умовах
радянізованої дійсності, вражаюче відтворення трагедії людської
особистості, яка, незалежно від антагоністичної полярності соціального
статусу, однаково виступає жертвою тотального терору. Проте лише зрідка
дослідники зауважують, що письменника найбільше цікавить не саме “райське
буття”, а те, як ведеться у ньому звичайній людині, її душевний стан та
внутрішні переживання [296 У такому способі художнього осягнення
тоталітарної дійсності, коли, за словами Ю.Шереха, на перший план твору
висуваються не стільки характеристичні риси чи темні сторони радянської
системи, скільки розкриття душі української людини, тих змін, яких вона зазнає
в лещатах цієї системи, критик вбачає етичну вищість української літератури
над сталінським режимом [234, С. 253].].
Зображення соціально-історичних подій, які стали сюжетним тлом названих
творів, далеко не головна мета автора. Він прагне у першу чергу
заглибитись у морально-психологічну сферу людського існування, розкрити
сутність буття людини у найбільш загострені моменти національної духовної
та фізичної катастрофи – катастрофи села, яке через відхід у небуття
відкидає державне рабство, і просякнутого духом донощицтва міста,
перетвореного на “мурашник самотніх людей [78] [297 [78] Камю А. Бунтівна
людина // Камю А. Вибрані твори. – Харків, 1997. – Т.3. – С. 381-382.]”
(“Мурашник!… І от що дивно: звикаю… поступово звикаю і стаю “товариш
Серпокрил”. Ще рік і кришка. Однією людиною буде менше, одним
громадянином більше” [Р, 79]). Ті моменти, коли людина опиняється в
ситуації апокаліптичного переживання історії, коли нівелюючий вплив
влади на реальність, яка оточує людину, стає настільки сильним, що
втрачаються будь-які за
- Київ+380960830922