РОЗДІЛ 2
Можливості встановлення доказових фактів на основі інформації, одержаної із слідів-відображень людини
2.1. Передумови і завдання використання слідів-відображень людини у розслідуванні
Аналіз історії розвитку криміналістичного слідознавства, тенденції використання слідів у кримінальному судочинстві як засобів пізнання істини і юридичного доказування обставин розслідуваної справи, філософські, теоретико-криміналістичні та інформаційні засади теорії відображення, величезна слідча, експертна і судова практика свідчать про непересічне, а часто й вирішальне значення слідів-відображень, зокрема - слідів-відобра-жень людини для продуктивного і зрозумілого ретроспективного пізнання фактів, які становлять передбачений законом предмет доказування. В зв'язку з цим, слід підкреслити, що сліди-відображення як складові загального процесу взаємодії неодмінно несуть не лише пізнавальне навантаження, а й дозволяють за певних умов техніко-дослідного і процедурного характеру виконувати роль джерел доказів у вигляді первинних і похідних речових доказів, з яких можливе здобуття відомостей про факти, що цікавлять правосуддя.
Тому є підстави говорити про внутрішню єдність криміналістики і кримінального процесу та співпадання у судочинстві процесів пізнання і доказування, особливо якщо врахувати інформаційну об'єктивність і багатство слідів-відображень. О. О. Ейсман з цього приводу зауважував, що внутрішня єдність криміналістики і кримінального процесу проявляється у тому, що будь-які правила і прийоми криміналістики узгоджуються з загальними положеннями процесуальної науки, а загальні положення останньої не повинні відриватися від наявних засобів і можливостей криміналістики [135, с. 26; 136, с. 26].
Проте численність точок зіткнення криміналістики і кримінального процесу в практичному застосуванні їх рекомендацій та приписів, часткове співпадання об'єкта дослідження обумовили появу багатьох, часом суперечливих думок про характер співвідношення криміналістики, кримінального процесу і теорії доказів, які ми не можемо залишити без розгляду, зважауючи на величезне значення слідів у доказуванні істини.
Свого часу С. М. Потапов під впливом наростаючих можливостей криміналістики у встановленні фактів стверджував, що вона є наукою про судові докази, наукою доказового права [31, с. 7]. Ще раніше це досліджував В. М. Громов [137, с. 49]. Ця ідея не залишилась без послідовників [138, с. 27; 139, с. 147], які доводили, що зміст теорії доказів охоплюється поняттям "розслідування", яке становить предмет криміналістики, а отже, теорія доказів також входить до загальної теорії науки криміналістики як її складова частина.
Аналогічних поглядів дотримувався і Р.С. Бєлкін, який відніс зміст процесу збирання доказів до предмета криміналістики, залишаючи кримінально-процесуальному праву дослідження процесуального порядку цього етапу доказування, його форми і засоби [44, с. 40]. Він також зазначає, що законом "...регламентується не власне методи пізнання істини, як категорії гносеологічні, а форма їх застосування... У загальному вигляді - це (кримінальний процес) регламентований законом порядок проведення попереднього розслідування і судового розгляду" [26, с. 261].
Розуміння кримінально-процесуальної діяльності як такої, що не має гносеологічних початків, викликає серйозні заперечення, оскільки процесуальний закон принципово не можна розглядати як деяку зовнішню межу рекомендацій криміналістики, що становлять зміст діяльності слідчого, оскільки ці рекомендації базуються на ньому і реалізують його вимоги. Не можна зводити кримінальний процес до ролі "оформлювача" тих результатів, яких досягнуто за допомогою прийомів і засобів криміналістики, адже ця діяльність полягає не в оформленні різних дій, що призводять до пізнання істини, а у самому пізнанні, яке пропонується називати "кримінально-процесуальним пізнанням дійсності" [140, с. 75; 141, с. 8; 142, с.80; 143, с. 144; 144, с. 8-9; 145, с. 308; 146, с. 79; 147, с. 123; 148, с. 29 та ін].
Наука кримінального процесу займається сутністю явищ, пов'язаних зі встановленням об'єктивної істини, а діяльність у межах кримінального судочинства може здійснюватись у принципі взагалі без застосування криміналістичних знань шляхом виконання відповідних приписів кримінально-процесуального закону щодо збирання, дослідження і оцінки доказів.
Кримінальне судочинство є провадженням саме по доказуванню. Яке являє собою здійснювану у встановленому законом порядку діяльність по збиранню, перевірці і оцінці доказів з метою досягнення істини і вирішення всіх завдань кримінального судочинства [149, с. 26; 150, с. 148; 151, с. 84]. Це доказування, спрямоване не лише на досягнення істини і пов'язане з ним формування внутрішнього переконання осіб, відповідальних за вирішення справи, а й на забезпечення повної достовірності одержаних висновків, не можна змішувати з доказуванням, наприклад, обвинуваченому його вини, яку він заперечує, за допомогою пред'явлення йому під час допиту доказів, а також оперативних даних, логічних висновків і навіть за умови тактичного ризику припущень і здогадок слідчого.
В. М. Савицький, на нашу думку, правильно акцентує увагу, що "доказування тези, висновку завжди звернене до зовнішнього адресата, у той час як доказування у сенсі дослідження передбачено насамперед для формування внутрішнього переконання того, хто пізнає" [150, с. 157].
За допомогою криміналістичних засобів і методів може бути встановлена істина, але лише доказування надає знанням характеру вірогідності [152, с. 107]. Коло способів і засобів збирання та дослідження доказової інформації ширше за обсяг кримінально-процесуальних способів і засобів [153, с. 32]. Для того, щоб можна було оперувати фактами у кримінальному процесі, відомості про них мають відповідати ознакам належності, допустимості, вірогідності і достатності, тобто бути доказами в процесуальному розумінні [154, с. 45; 155, с. 30]. Пізнаючи істину, слідчий і суд сприймають не факти минуло