РОЗДІЛ 2
МУЗИЧНО-ФОЛЬКЛОРИСТИЧНІ ДИСЦИПЛІНИ ЯК СКЛАДОВА ЗМІСТУ У ВИЩИХ МУЗИЧНИХ ЗАКЛАДАХ
УКРАЇНИ
(1920 – 1990 рр.)
2.1. Особливості впровадження музично-фольклористичних дисциплін у музичну
освіту (1920 – 1950 рр.)
Спроба М.В.Лисенка ввести клас бандури у його Музично-драматичній школі, а,
отже, перший крок з впровадження музично-фольклористичної освіти завершився
невдачею. Однак орієнтація української громади на потреби національної
загальної та музичної освіти на початку ХХ ст. була політично та ідеологічно
визначена. Тому з виникненням спершу Української народної республіки, а далі –
УРСР були закладені основи музично-фольклористичної освіти та сформувалися
відповідні дисципліни, які дістають не тільки суспільну, але й державну
підтримку в 1920-х роках.
Отже, робота у цьому напрямі, розпочата М.Лисенком, не була перервана. Після
смерті класика української музики і ще до 1917 року освітньо-педагогічні
починання М.Лисенка були продовжені спробами створення перших навчальних
посібників гри на бандурі Г.М.Хоткевичем [255, 143], М.І.Домонтовичем –
“Самонавчитель до гри на кобзі або бандурі”, “Пісні для співу й виконання на
кобзі” (виданий 1914 року [62]). На початку 1900-х років Г.М.Хоткевич писав:
“Будемо сподіватися, що наші музиканти не лише засвоять собі премудрощі гри на
бандурі, але й забезпечать цю гру стрункою теорією, напишуть підручник для
використання учнями” [253, 504]. Отже, поступова професіоналізація музичної
національної освіти та її методичне забезпечення в Україні на базі фольклору
розпочалися із опанування бандури. І перші навчальні посібники було створено
також для бандури. Показово, що як в Глухівській школі ХVІІІ ст. уперше в
Україні викладання музики з елементами фольклору розпочалося з вивчення гри на
народних музичних інструментах, так у школі М.В.Лисенка було зроблено спробу
відновлення цієї традиції, - і так же вона тривалий час домінувала в
музично-фольклористичній освіті в 1920 – 1950-их роках. Практика навчання гри
на народних музичних інструментах та впровадження народних інструментів у плани
музичних навчальних закладів України до останньої чверті ХХ ст. значно
випереджала розвиток навчання народному співу та формування циклу теоретичних
музично-фольклористичних дисциплін.
Фольклористика належить до наук, що складаються з кількох напрямів і, отже, є
наукою комплексною. Вона охоплює три відгалуження: словесну фольклористику,
музичну фольклористику (або етномузикологію, як останнього часу прийнято
називати цю дисципліну) та етнохореологію. Такий спектр наукових дисциплін
пояснюється тим, що фольклор як об’єкт вивчення охоплює три різновиди усної
народної творчості. Щоправда, є й четвертий різновид, який не обіймає такого
значного місця, як вказані щойно три. “Фольклор, – пише А.І.Іваницький, –
охоплює: поетичну, музичну, хореографічну, драматичну творчість народу. Така
багатогранність фольклору обумовила розгалуження фольклористики на ряд наукових
напрямків, з яких головні – словесна фольклористика і музична фольклористика”
[87, 4].
Драматична фольклорна творчість складається з невеликої кількості творів
(переважно це Різдвяні вистави “Коза”, “Маланка”, “Вертеп”). Цей різновид
фольклорної творчості вивчається театрознавством, словесною та музичною
фольклористикою. У навчальні курси з фольклору драматична творчість або
включається у вигляді підтем у розділи, що функційно охоплюють побутування
народних вистав [86, 44-45]), або виділяються у невеличкі розділи (“Народна
драма” у підручнику “Українська народнопоетична творчість” [46, 84-90]).
Сказане роз’яснює, чому основних напрямків вивчення народної творчості все таки
три.
Щодо музичної фольклористики, то вона вивчає пісенну та інструментальну
творчість, тому у свою чергу поділяється на два відгалуження: дисципліни, що
вивчають пісенну музику, і дисципліни, що вивчають інструментальний фольклор.
Ці два відгалуження вивчаються комплексом наукових предметів, що складається з
19-ти емпіричних, історичних і теоретичних наукових дисциплін і “утворює
відкриту систему наук, що називається музичною фольклористикою” [39, 4] (курсив
В.Л.Гошовського).
Торкаючись входження в навчальну практику музичного фольклору (матеріалів
народної музики) і фольклористики (теоретичних поглядів на фольклор), можна
констатувати таку історичну послідовність: спершу – вивчення та викладання гри
на народних інструментах (передусім бандурі, як вище вказувалося, – ще з ХVІІІ
ст., хоч цей процес потім було перервано із закриттям Глухівської музичної
школи). Далі – викладання народного хорового співу (остання третина ХХ ст.) і,
нарешті, введення у навчальні плани науково-теоретичних дисциплін. Теоретичний
курс народної музичної творчості стабільно увійшов до навчального процесу з
1940-х років.
Фольклористичні предмети стали частиною навчальних планів після 1917 року.
Вивчення музичного фольклору пов’язане із загальним розвитком музичної освіти,
тому необхідно розглянути основні етапи її становлення. До середини 1930-х
років відбувалися численні реорганізації. Це не завжди сприяло стабілізації
навчальних планів і, у свою чергу, призвело як до появи
музично-фольклористичних дисциплін, так і до їх зникнення під час чергової
реорганізації. Однак тенденція до підтримки народної музики та її вивчення в
музичних закладах розвивалася й зміцнювалася.
Ще на початку 1920-х років було встановлено три типи музичних учбових закладів:
музичні професійні школи (готували хористів, артистів естради), музичні
технікуми (навчали музикантів-виконавців) та музично-драматичні інститути (у
Києві, Харкові та Одесі) [61
- Київ+380960830922