Розділ III. Поширення католицизму на галицько-волинських землях.
3.1 Особливості поширення католицизму в Галичині й становище Православної
Церкви на Волині (1264-1385 рр.)
Після смерті князя Данила Романовича Галичина й Волинь формально залишалися
одним князівством, зв’язаним спільною династією. Однак фактично Галичина
перейшла до рук його сина Лева, а Волинське князівство після смерті Василька
Романовича в 1270 р. очолив його син Володимир.
Лев Данилович (1264-1301) послідовно продовжував державницьку політику свого
батька. С.Томашівський відзначав: „Була це замітна індивідуальність, одначе
іншого крою як батько і стрий: його енергія була злучена з пристрасною вдачею,
політична амбіція переходила в безоглядність, лицарськість - у нахил до воєнної
наживи; при всім одначе великий політичний і воєнний талант” [181, c.104].
Князь Лев вів активну політичну і військову діяльність. Хоча він і був змушений
визнати свою залежність від Орди, все ж йому вдалося звести її до невеликих
розмірів – він лише надавав військову допомогу під час походів монгольських
ханів.
Як і Данило, Лев підтримував тісні зв’язки з сусідами: Угорщиною, Польщею,
Литвою, Тевтонським орденом. Він приєднав до Галицько-Волинського князівства
Закарпатську Русь, організував великий похід на Литву й заволодів рядом
територій, внаслідок чого північний кордон його держави сягав Нарви. Особливо
активно діяв князь Лев у Польщі; він навіть втрутився в боротьбу за краківський
трон. З цією метою організував похід на Сандомир, Мазовше і Краків, але
польської столиці не здобув. Однак внаслідок цього походу приєднав до своїх
володінь Люблінську землю, встановивши західний кордон Галицько-Волинського
князівства по Віслі. „Таких широких границь галицька держава не мала ще
ніколи”, - писав з цього приводу І. Крип’якевич [129].
Волинський князь Володимир Василькович (1270-1289), на противагу Леву
Даниловичу, займався винятково мирними справами: будував міста, замки, церкви.
Був великим книжником і проводив найбільше часу за читанням та переписуванням
книжок і рукописів. Зі смертю князя Володимира (1289) закінчується й
Галицько-Волинський літопис, через що залишилася велика прогалина в історії
Південно-Західної Русі періоду 1289-1340 рр.
По смерті Лева та інших членів династії Романовичів всі галицько-волинські
землі об’єдналися під владою онука Данила Галицького князя Юрія I Львовича
(1301-1315). Скориставшись із внутрішніх заколотів у Золотій Орді,
галицько-волинський князь зміг на деякий час знову пересунути південні межі
своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Проте внаслідок
невдалого польського походу в 1302 р. він втратив Люблінську землю. За період
правління Юрія I стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста,
піднеслася торгівля, зріс економічний добробут населення. Показником могутності
та міжнародного авторитету володаря Галицько-Волинського князівства було те, що
він, як і Данило Галицький, прийняв королівський титул, іменуючи себе „королем
Руси, князем Ладімерії” [159, c.210]. Збереглися печатки з написами: „Господарь
Георгій король Русі” та „Господарь Георгій князь Володимирії”. Свого часу М.
Грушевський звернув увагу на це „загадкове явище”, розмірковуючи над питанням:
чому інші галицько-волинські володарі (Андрій, Лев, Юрій II) титулували себе в
грамотах тільки князями (dux), а Юрій Львович називав себе королем (rex
Russie)? Чи не були фрагменти збережених печаток князя Юрія єдиним свідченням
його коронації? Піддаючи критиці повідомлення польського історика Яна Длугоша
про унійні переговори між Апостольською столицею і галицько-волинським
правителем, М. Грушевський сумнівався, „чи був то дійсно Юрій ... годі сказати
напевно” [77, c.114]. Дослідник А. Великий з цього приводу писав: „ ... разом з
владою Юрій перейняв і династичний титул короля, даний давніше, в 1253 році,
Данилові Романовичу та його наступникам. І немає доказів, щоб згодом такої
гідності і достоїнства галицькі володарі були позбавлені. Тому Юрій правно
послуговувався тим титулом та ним величався, а його відображення на печатках і
монетах того часу показує, що йшлося про королівську гідність західного типу,
яку надавала Апостольська столиця в Римі” [56, c.219].
На думку історика М. Чубатого, князь Юрій Львович отримав корону від Римського
первосвященика під час переговорів у справі церковної унії. В минулому
католицькі ієрархи часто присилали вже при перших переговорах про церковну унію
королівську корону, щоб таким чином утвердити, зміцнити даного володаря в
унійних планах. Нова спроба Апостольської столиці укласти церковну унію з
володарем Галицько-Волинської Русі була цілком можливою. Юрій Львович був дуже
близьким до католицтва: його мати Констанція була католицького віросповідання,
сестра Святослава була католичкою та монахинею чину кларисок, його дружина,
сестра польського князя Володислава Локетка, теж була католичкою. Тому, писав
М. Чубатий, „не виключено, що Папа, знаючи такі близькі зв’язки Юрія з
католицтвом, прислав Юрієві корону з пропозицією почати переговори про церковну
унію. Коли ж переговори про унію розпочались, вони могли натрапити на спротив
провідних світських і духовних кіл королівства. Юрій був приневолений такі
розмови припинити” [194, c.666]. Про отримання королівської корони з рук
Римського первосвященика писав і К.Панас [154, c.41].
У 1303 р. клопотаннями князя була створена Галицька митрополія, що значно
зміцнило міжнародний авторитет Галицько-Волинської Русі. Як вважав М.
Грушевський, „князювання Юрія було часами розквіту і сили Галицько-Волинської
держави, так що про упадок „блискучої” Данилової держа
- Київ+380960830922