глава 23 розділу шостого стосується саме
перевірки і вирішення заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини, в ній
містяться і окремі положення, які регулюють не перевірку як один з елементів
стадії порушення кримінальної справи, а саме регулюють інші структурні елементи
стадії. А це і порядок реєстрації заяв, повідомлень та іншої інформації про
злочини (ст. 170). Це також і детальне роз’яснення поняття “безпосереднє
виявлення ознак злочину” (ст. 168). Сюди ж можна віднести і врегулювання
питань, пов’язаних з направленням заяви, повідомлення чи іншої інформації за
підслідністю чи підсудністю (ст. 203). Проте, ми не знаходимо в даному проекті
як самого положення щодо вжиття всіх можливих заходів по запобіганню злочину
або його припиненню, так і роз’яснення того, що слід розуміти під цією
діяльністю.
Неповним буде розгляд стадії порушення кримінальної справи без детального
дослідження інституту відмови в порушенні кримінальної справи. А таке
дослідження необхідне, знову ж таки, з метою визначення рівня забезпечення прав
і законних інтересів особи, яка підозрюється у вчиненні злочину і виступає тут
в ролі запідозреного. Відразу слід зауважити, що інститут відмови в порушенні
кримінальної справи носить штучний характер. Підтвердженням цьому є той факт,
що в період з 1918 по 1922 роки такий процесуальний інститут нашому
кримінально-процесуальному праву не був відомий [191,с.129]. На наш погляд,
саме завдяки штучному характеру такого інституту і виникла дискусія щодо
підстав відмови в порушенні кримінальної справи. Якщо ми звернемося до закону
(а порядок відмови врегульовано ст.99 КПК України, яка так і називається
“Відмова в порушенні кримінальної справи”), то побачимо, що в нормах ст.99 КПК
України підстави для відмови в порушенні кримінальної справи не зазначені.
Досить процитувати окремі положення ст.99 КПК України, щоб в цьому
переконатися. Так, в ч.1 ст.99 КПК України зазначено, що при відсутності
підстав до порушення кримінальної справи прокурор, слідчий, орган дізнання, або
суддя своєю постановою, а суд – ухвалою відмовляють у порушенні кримінальної
справи. На це, до речі, звертала увагу Л. Карнєєва, запропонувавши як вихід із
становища виключити із змісту статті, що регулює відмову в порушенні
кримінальної справи згадування про відсутність підстав до порушення
кримінальної справи [91,с.49], передбачивши як одну з підстав до відмови в
порушенні кримінальної справи наявність обставин, що виключають провадження в
кримінальній справі [91,с.50].
Повністю підтримуючи Л. Карнєєву, В.І. Нікандров зазначив, що відповідні статті
КПК союзних республік неначе подвоюють зміст підстав прийняття даного рішення
[164,с.88]. П.В. Смірнов також вказав на подвійний характер підстав для відмови
в порушенні кримінальної справи [221,с.23]. На наш погляд, така ситуація
склалася через штучний характер інституту відмови в порушенні кримінальної
справи.
І якщо окремі автори, говорячи про підстави до відмови в порушенні кримінальної
справи, говорили лише про обставини, які перешкоджають розслідуванню
кримінальної справи [47,с.56-57], а коли говорили про можливість порушення
кримінальної справи вказували, що порушення справи може мати місце тільки в
тому випадку, коли відсутні обставини, що виключають провадження в справі
[47,с.67], тобто не говорили про подвійний характер підстав, цим проблема не
знімається.
Таким чином, роблячи висновок стосовно врегулювання в законі підстав до відмови
в порушенні кримінальної справи, слід зазначити, що із ст.99 КПК необхідно
виключити положення, про яке вище вже було сказано, оскільки воно не відображає
суть підстав до відмови в порушенні кримінальної справи. Адже і при наявності
підстав до порушення кримінальної справи, вона не завжди може бути порушена,
оскільки існують ще обставини, які виключають провадження. Фактично, обставини,
що виключають провадження, включають в себе поняття „відсутність підстав до
порушення справи”.
Що ж стосується власне обставин, передбачених ст.6 КПК України, як підстав до
відмови в порушенні кримінальної справи, то, враховуючи штучний характер
інституту відмови в порушенні кримінальної справи, слід висловити припущення,
що в ст.6 КПК України містяться не обставини для відмови в порушенні
кримінальної справи, а швидше підстави звільнення особи від кримінальної
відповідальності. Крім того, виходячи з принципу презумпції невинуватості, таке
звільнення повинно здійснюватися виключно судом. І тоді не лише неможливо
відмовляти в порушенні кримінальної справи при наявності названих обставин, а й
неможливим повинно бути закриття кримінальної справи органом дізнання, слідчим
і прокурором. До речі, законодавець вже вирішив питання про закриття саме судом
кримінальної справи за наявності нереабілітуючих підстав [75, с.6].
На перший погляд здається, що існування інституту відмови в порушенні
кримінальної справи може зачепити інтереси лише особи, яка постраждала від
злочину, а для особи яка підозрюється у вчиненні злочину і виступає в цій
стадії процесу як запідозрений, наявність цього інституту є моментом
позитивним. Але таке враження може скластися, коли на цей інститут дивитися
поверхово. Фактично ж виходить, що в разі прийняття рішення про відмову в
порушенні кримінальної справи, як правило, дослідження обставин вчинення
злочину здійснюється поверхово і не лише із суб’єктивних причин, а й через
обмежені можливості в проведенні процесуальних і слідчих дій і скорочені
терміни перевірки. Таким чином, окремі обставини залишаються не з’ясованими, а
докази не зібраними. І в разі скасування постанови пр
- Київ+380960830922