РОЗДІЛ 2
ОХОРОНА ПРАВ СУБ’ЄКТІВ АВТОРСЬКОГО І СУМІЖНИХ ПРАВ У МУЗИЧНОМУ ШОУ-БІЗНЕСІ
УКРАЇНИ
2.1. Особливості реалізації авторського й суміжних прав
Музичний шоу-бізнес є модерною сферою авторсько-правового регулювання, що
виникла лише у ХХ столітті. Але дослідження охорони авторського й суміжних прав
у музичному шоу-бізнесі України неможливе без аналізу деяких принципів і засад
авторсько-правової охорони, що, розвиваючися з часом, залишаються актуальними й
для новітніх сфер авторсько-правового регулювання.
З найдавніших часів приватне право характеризувалось дуалізмом двох прав та
інститутів: речового й зобов’язального. Поділ цивільного права спостерігається
у всіх правових системах, починаючи з римського права з його поділом на права
(позови) in rem та in personam [112, с. 55] (права осіб, очевидно, важко
віднести до приватних прав із сучасного погляду, враховуючи їх
владно-адміністративний характер). Дуалізм речового й зобов’язального прав
суттєво вплинув на розвиток цивільного права взагалі, системи юридичних фактів,
способів здійснення й захисту суб’єктивних цивільних прав. Проте з розвитком
суспільних відносин, техніки й передусім книгодруку (винаходженням верстату
Ґутенберґа), що, за твердженням П.Д. Калмикова, „здійснив швидкий переворот в
інтелектуальній та моральній діяльності громадянського суспільства” [113, с.
13], виникла необхідність охорони інтересів нових суб’єктів – книговидавців.
Подолавши складний шлях надання привілеїв, у Великій Британії ця охорона пішла
через надання виключного права авторам і книговидавцям на копіювання їхніх
творів, що поклало початок існування так званої „системи copyright”.
Гуманістичні досягнення французької революції надали авторам охорону дещо
іншого типу, ґенеза якої була пов’язана з концепцією природного права автора на
свій твір і стала найменуватися „система droit d’auteur”. При тому це право, як
вважалось, гармонійно вписувалося в традиційну систему речових прав і було
різновидом права власності. В цьому ключі авторське право розвивалось у
більшості правових систем. Проте в другій половині XIX - на початку ХХ ст.
низкою науковців було поставлено під сумнів речову сутність авторського права і
права промислової власності. Постала думка, викладена В. Спасовичем, що
авторське право не підходить ані під право речове, ані під право зобов’язальне
[114, с. 32]. Виникли різноманітні теорії авторського права (теорія договірного
права Пюттера, Оппеля, теорія особистого права Ґірке та ін., майнова теорія
Вехтера, теорія нематеріального майнового права Колера, деліктна теорія Ґербера
тощо). Зрештою серед численних концепцій сутності авторського права, зокрема й
пропрієтарної, концепція виключних прав стала превалюючою. Її видатний
представник, Г.Ф. Шершеневич [4 До слова, народжений на території сучасної
Херсонської області.], писав із цього приводу, що „якщо не прагнути втиснути як
би там не було виключне право в систему цивільного права, що склалась на ґрунті
римських джерел, то необхідно визнати за ним самостійний характер. Це право sui
generis” [76, с. 432].
Відповідно до концепції виключних прав авторське право є абсолютним та
виключним. Абсолютний характер приватного права детально розглядався Г.Ф.
Шершеневичем, який визначив його відмінні риси, що відрізняють абсолютне право
від відносного, а саме:
* абсолютному праву відповідає обов’язок усіх осіб, підлеглих тій самій
політичній владі, утримуватись від дій, не узгоджених з ним;
* обов’язки пасивних суб’єктів – негативної властивості;
* порушення права може відбутися зі сторони кожної особи;
* позов для захисту абсолютного права може бути спрямовано проти кожної особи,
яка порушує право;
* права абсолютні встановлюються незалежно від волі пасивних суб’єктів;
* в разі зіткнення абсолютного права з відносним останнє завжди поступається
першому [76, с. 235].
Виключний характер авторського права визнається неоднозначним у різноманітних
дослідженнях, особливо враховуючи онтологічну трансформацію його змісту. Я.А.
Канторович стверджував, що „оскільки мета юридичного захисту схиляється в усіх
цих випадках до надання певним особам виключної можливості здійснення певних
дій із забороною всім іншим можливості наслідування (курсив наш), то ці права
належало би називати виключними” [115, с. 45]. У радянську добу дослідниками
виключний характер авторського права розумівся по-різному. І.Я. Хейфец визначав
право автора, як право виключне, згідно з яким управомочена особа користується
не тільки заборонними правомочностями по відношенню до третіх осіб, а й вимогою
на виключне здійснення об’єкта охорони [116, с. 36]. Проте превалюючою була
думка Б.С. Антимонова та Е.А. Флейшиц, згідно з якою „виключний характер прав
радянського автора полягає в їх невідчужуваності, невідривності їх від
особистості автора протягом усього його життя чи протягом строку, визначеного
законом для особливих випадків, у неприпустимості перенесення прав автора на
іншу особу” [80, с. 59].
Після розпаду Радянського Союзу з побудовою нового правопорядку науковці
частково повернулись до первинного розуміння виключного характеру авторського
права. Попри те сутність виключного характеру все одно залишається предметом
дискусії, пов’язаної із співвідношенням виключного й абсолютного характеру прав
інтелектуальної власності. Деякі сучасні вчені акцентують увагу на виключності
прав інтелектуальної власності як другій стороні їх абсолютності [84, с. 8].
Проте існує й інша точка зору, дуже рельєфно викладена В.А. Дозорцевим, за якою
виключне право – „не просто абсолютне право на новий вид об’єкта, а право з
новим змістом навіть на першому етапі його становлення” [117, с. 113]. Як
стверд
- Київ+380960830922