Глава 21 СК України). Саме в такому вигляді
дана класифікація особистих немайнових прав перейшла і в сучасну юридичну
літературу [887, с. 72-88, 213-224, 276-278; 845, с. 113-123, 285-352, 481-489;
886, с. 90-102, 154-162, 186-192]. На нашу думку, такий підхід має низку
суперечностей та повинен бути уточнений наступним чином.
По-перше, нам треба зосередити увагу на загальній системі особистих немайнових
прав у сфері сімейних відносин. І тут, як нам видається, важливими є не лише
особисті немайнові права, які виникають в сімейних правовідносинах, а також і
перелік особистих немайнових прав, які виникають до та після існування
особистих немайнових правовідносин. З огляду на це загальна пропонована система
особистих немайнових прав фізичних осіб може виглядати таким чином:
а) особисті немайнові права, що виникають у фізичних осіб до створення сім’ї та
пов’язані із таким створенням (право на створення сім’ї, право на укладення та
державну реєстрацію шлюбу, право на усиновлення тощо);
б) особисті немайнові права, які виникають в осіб під час перебування в сім’ї
(особисті немайнові права подружжя, особисті немайнові права батьків та дітей,
особисті немайнові права усиновлювачів та усиновлюваних, особисті немайнові
права інших членів сім’ї тощо [120 Поняттю, змісту, особливостям здійснення та
захисту вказаних особистих немайнових прав фізичних осіб у літературі
присвячено достатньо уваги [855; 101; 350; 477; 292; 837]. Наша позиція щодо
вказаного питання також віднайшла своє бачення у науковій літературі [585,
с. 85-97, 242-290, 450-458], тому далі ми зупинимось лише на принципових
пробемах побудових системи вказаної категорії спеціальних (окремих) особистих
немайнових прав фізичних осіб. ]);
в) особисті немайнові права, що виникають після припинення (призупинення)
сімейних відносин (право на поновлення шлюбу після його розірвання (ст. 117 СК
України), право особи, яка була оголошена померлою, у випадку її появи на
поновлення її шлюбу з іншою особою (ст. 118 СК України), право матері та
батька, що позбавлені батьківських прав, на побачення з дитиною (ст. 168 СК
України), право матері та батька, що позбавлені батьківських прав, на
поновлення батьківських прав (ст. 169 СК України) тощо).
По-друге, важливим є встановлення чіткого та визначеного переліку особистих
немайнових прав, які можуть існувати в сфері сімейних відносин. Необхідність
встановлення необхідного, об’єктивного та повного каталогу особистих немайнових
прав фізичної особи в цій сфері обумовлена, в першу чергу, правовою природою
такого юридичного феномену як суб’єктивне цивільне право. Адже коли ми певну
правову можливість опосередковуємо поняттям «суб’єктивне цивільне право», то це
означає, що вона, відповідно до вже зазначуваного нами вище принципу «юридичної
синхронності», має усі підстави бути забезпеченою юридичним обов’язком
дотримання та непорушення цього права, а невиконання цього обов’язку тягнутиме
за собою відповідні правові наслідки у вигляді юридичної відповідальності. В
іншому випадку ми не маємо підстав стверджувати, що відповідна правова
можливість має бодай якісь ознаки юридичної гарантованості з боку держави. І
тому важливо відокремити ті особисті немайнові права, які у сфері сімейних
відносин складають для фізичної особи суттєву цінність та можуть бути
опосередковані у формі відповідного суб’єктивного цивільного права.
Загальний аналіз чинного законодавства дає нам усі підстави вважати, що велика
кількість закріплена в СК України особистих немайнових прав носить
декларативний характер. При цьому декларативність цих прав визначається
по-різному. Так, одні права містять просто кальку із загальноконституційних або
особистих немайнових цивільних прав, не встановлюючи жодної галузевої
особливості, яка б могла дати їм хоча б якесь сімейно-правове нашарування. До
таких прав, на нашу думку, слід відносити право дружини та чоловіка на фізичний
та духовний розвиток (ст. 52 СК України), право дружини та чоловіка на особисту
свободу (ст. 56 СК України) тощо. Адже не зрозуміло, в чому така суттєва
специфіка даних особистих немайнових прав у порівнянні із їх конституційними та
цивілістичними близнюками? Невже вказівка на певного специфічного суб’єкта
вносить певну специфіку у зміст та здійснення певного права? Тому видається, що
в цьому випадку вочевидь є деклараційна природа даного виду прав, а також їх
повна юридична неспроможність, навіть у якості «законодавчого докору» чи
«своєрідної перестороги» [845, с. 118].
Водночас існує і інший бік такої декларативності, яка полягає у введенні
суб’єктивних цивільних прав, які замість закріпити право на конкретне благо,
закріплюють право на повагу до даного блага. До таких прав СК України, зокрема,
відносить, право на повагу до сімейного життя (ч. 4 ст. 4 СК України), право
дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності (ст. 51 ЦК України),
право дитини на повагу до її людської гідності (п. 2 ч. 1 ст. 247 ЦК України)
тощо. Ми вже частково вище зупиняли свою увагу на критиці поняття «право на
повагу…» щодо будь-якого особистого немайнового блага, ведучи мову про їх
декларативність та уявність. Продовжуючи цю думку, М. В. Антокольська вказує,
що право не знає способів примусового здійснення вказаних прав, а також не має
навіть загальних меж здійснення цих прав [42, с. 17].
Ще одним напрямком удосконалення законодавства щодо особистих немайнових прав
фізичних осіб у сфері сімейних відносин є переведенням цих прав із однієї
класифікаційної категорії до іншої. Так, прикладом такої невідповідності є
включення до глави, де сконцентровані особисті немайнові права подружжя права
на материнство т
- Київ+380960830922