Теоретичні та методичні основи формування цілісності знань про природу учнів загальноосвітньої школи

РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ ЦІЛІСНОСТІ
ЗНАНЬ УЧНІВ ПРО ПРИРОДУ
2.1. Цілісність знань як умова їх розуміння
Розуміння — процес, спрямований на виявлення істотних рис, властивостей і
зв’язків між предметами, явищами, подіями. Це складна система різних
суб’єктивних і об’єктивних, теоретичних і практичних дій, самостійна форма
освоєння дійсності, яку можна порівняти із системою пізнання. Фізіологічною
ос­новою розуміння є складна аналітико-синтетична діяльність мозку,
актуалізація минулих умовних зв’язків і створення нових тимчасових зв’язків.
Процес розуміння спира­ється на роботу другої сигнальної си­стеми. Особливості
цього процесу зумов­лені низкою факторів, зокрема наявністю в суб’єкта уже
сформованих знань, умінь, попереднього досвіду, а також можли­вістю осмислення
нового, того, що не було раніше предметом вивчення [56, 289].
Об’єк­тами розуміння як психічного процесу можуть бути речі і предмети
зовнішнього світу, події суспільного життя, люди та їх­ні вчинки, твори
мистецтва, риси і вчин­ки самого суб’єкта пізнання й діяльності. Процеси
розуміння включають етапи: сприйняття «сирих даних»; осмислення даних і
побудова ментальної моделі на основі набутих знань; дослідження цієї моделі у
процесі включення її в наявну цілісність знань про дійсність; перенесення
інформації з моделі на об’єкт. І жодне розуміння не досягається інакше як
шляхом включення того, що підлягає розумінню, у цілісність. Увесь процес
навчання молодих поколінь ґрунтується на формуванні розуміння, поглибленні і
його уточненні. Без розуміння мети завдання активна діяль­ність людини
неможлива. Практичній діяльнос­ті людини повинно передувати розуміння того, що
і як слід робити.
Розуміння реалізується головним чином через мову і мовлення, а також через
певні же­сти, міміку, знаки, дії. Формами розуміння є класифікація предметів,
підведення часткового під загальне по­няття, з’ясування причинних зв’язків
явища, виявлення внутрішньої структу­ри об’єкта, відшукування аргументів для
доведень, формування понять, системи знань. Важливою рисою розуміння є
осмисленість, що зумовлює успішне засвоєння того, що вивчається, аналізується,
пізна­ється.
Умовою розуміння учнем вивченого є наявність у нього цілісності знань, що
передує розумінню. Х.-Г. Гадамер відзначає: «Рух розуміння постійно переходить
від цілого до частини і від частини до цілого. І завдання полягає в тому, щоб
будувати концентричні кола, розширювати єдність смислу, який ми розуміємо.
Взаємоузгодження окремого і цілого — щоразу критерій правильності розуміння.
Якщо такого взаємоузгодження немає — розуміння немає» [44, 72].
У зв’язку з включенням частин одержуваних знань у цілісність розглянемо
співвідношення частини і цілого.
Як вважає І. З. Цехмістро, під частиною цілого мають на увазі ті його
структурні одиниці, взаємодія яких породжує цілісні інтегративні якості, що цим
структурним одиницям окремо не властиві. При цьому не мають принципового
значення ідентичність або розходження закономірностей, властивих цілому і
частинам. Частини можуть належати до однієї і тієї ж форми руху, що й ціле
(орган — організм), і до різних форм руху (біологічно активні хімічні речовини,
органоїди клітини). Зрозуміло, що і в тому, і в іншому разі вихідні компоненти
серйозних змін модифікуються відповідно до природи цілого, інтегруються,
поєднуються, причому це зовсім не означає нівелювання частин, повної втрати
ними своїх специфічних особливостей.
В основі взаємодії цілого і частини лежить ціле, що активно впливає на частини,
перетворює їх відповідно до власної природи, поєднує, інтегрує. Частини
рухаються, розвиваються у межах цілого, підлягають йому, узгоджуються з ним
функціонально і структурно. Ціле визначає конкретну форму існування того чи
іншого об’єкта або процесу як власне частини й у цьому значенні є формотворним
фактором. Об’єкт або процес, включені в орбіту цілого, набувають властивостей,
яких раніше не мали, властивостей, необхідних цілісній системі.
Водночас необхідно підкреслити, що частини — не пасивний продукт живого цілого,
а активний, рухливий початок, що впливає на ціле й зумовлює тією чи іншою мірою
його інтегративні (цілісні) властивості.
Підлягаючи цілому, функціонуючи у його межах, частини мають відносну
самостійність, визначену мірою свободи; для кожного типу цілісності властива
більш-менш чітко виражена міра самостійності і свободи [354, 28-31].
Визначаючи категорії «ціле — частина», філософи застосовують структурний
підхід. Так, І. В. Блауберг під загальною назвою частини поєднує «визначені
сторони, органи, компоненти, процеси, матеріальні зв’язки тощо, коротко кажучи,
різні елементи, що складають дане ціле». На його думку, «ціле являє собою
єдність частин, що існує завдяки їх взаємозв’язку, стійкий характер якого
виражається в структурі даного цілого» [23]. «Частиною є предмет (процес,
явище, відношення), що входить до складу іншого предмета (процесу, явища,
відношення) і є моментом його змісту. Ціле являє собою предмет (процес, явище,
відношення), що включає в себе як складові частини інші, органічно пов’язані
між собою предмети (явища, процеси, відношення) і має такі властивості, що не
зводяться до властивостей, що складають його частини.
В. Г. Афанасьєв про це говорить так: «Під частиною даного цілого ми пропонуємо
розуміти ті його структурні одиниці, взаємодія яких породжує цілісні
інтегративні якості, тобто якості, що цим структурним одиницям самим по собі не
властиві» [9, 214]. У цьому визначенні, на наш погляд, заслуговує на особливу
увагу якісно-функціональний підхід до визначення категорії «частина». Це