РОЗДІЛ 2
ПЕРЕДУМОВИ І ШЛЯХИ МІЛІТАРИЗАЦІЇ КРАЇН
АЗІЇ, АФРИКИ Й ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ У 1975-1991 РОКАХ
2.1. Мілітаризація та розбудова збройних сил країн-учасниць воєнних
конфліктів
Мілітаризація, як складова частина політичного життя країн азійсько-африканського та латиноамериканського регіонів, була тісно пов'язана з міжнародним положенням та внутрішнім станом тієї чи іншої держави. Наслідки колоніального минулого, територіальні суперечності з сусідами, значна кількість невирішених внутрішніх проблем національного, етнічного, релігійного та економічного характеру призвели до того, що найбільш здоровою організацією в країнах Азії, Африки й Латинській Америці являлись державні військові формування, в першу чергу збройні сили (ЗС). Вони забезпечували внутрішню стабільність держав "третього світу", гарантували збереження існуючого в країні суспільно-економічного ладу, політичної системи. ЗС в багатьох випадках виступали ініціаторами зміни керівництва держав і втілювали у життя політику керманичів країн, як міжнародну так і внутрішню. Саме тому провідним аспектом мілітаризації будь якої країни став всебічний розвиток державних військових формувань, на які до того ж, припадав і головний тягар бойових дій під час всіх воєнних конфліктів в Азії, Африці й Латинській Америці 1975-1991 рр.
В історіографії вивчення ЗС держав Азії, Африки та Латинської Америки відбувалось під кутом їх політичної ролі в житті конкретної країни, а економічні заходи військових аналізувались через призму їх диктатури [239, С. 480-505; 425; 500; 513; 522]. Військові діячі в своїх спогадах роблять акценти на власній участі у воєнних конфліктах, описуючи підготовку до бойових дій та їх розвиток [98, С. 234-386; 114, С. 64-70]. Втім історіографічних набутків й суб'єктивних мемуарів військовиків для розуміння ходу процесів мілітаризації недостатньо, так як самі ЗС фактично не досліджуються. Між тим, не розглянувши характер розбудови ЗС країн Азії, Африки й Латинської Америки, їх структуру, систему комплектування та підготовки особового складу, неможливо з'ясувати сутність всього процесу мілітаризації та його вплив на воєнні конфлікти 1975-1991 рр.
Керівництво кожної країни-учасниці конфліктів підходило до розбудови збройних сил і воєнізованих організацій, маючи на меті власні інтереси, досвід, існуючу геополітичну ситуацію, свої економічні, соціальні та демографічні можливості. Основними функціями ЗС країн афро-азійського та латиноамериканського регіонів являлись: 1) зовнішні (вигнання колонізаторів та захист кордонів); 2) внутрішні (боротьба з антиурядовими виступами) [184, С. 41-43; 276; 280].
В більшості держав Азії, Африки, Латинської Америки існували регулярні ЗС. Складались вони з трьох видів: сухопутні війська (СВ), військово-повітряні сили (ВПС), військово-морські сили (ВМС). В якості першочергових резервів для СВ і частково для ВМС виступали різноманітні воєнізовані формування, такі як: "Народна армія" в деяких арабських країнах або берегова охорона (наприклад в Аргентині). В такому вигляді ЗС виявились оптимальними, оскільки могли виконувати майже всі свої функції. Для більшої якості їх дій, авіаційні підрозділи входили не лише до складу ВПС, а й до складу СВ та ВМС. Інколи чисельність літаків та гелікоптерів дорівнювалась, а то і переважала їх кількість у ВПС. Крім того, авіаційні підрозділи входили і до складу воєнізованих формувань, як то в Аргентині [428, С. 11-12; 209; 508, Р. 279-295; 502, S. 12-14; 269, C. 27].
Серед країн з тривидовою системою організації ЗС окремо виділявся Ізраїль. Там, виходячи з досвіду арабо-ізраїльських війн 1967, 1973 та 1982 рр., перевага віддавалась ВПС, які домінували над іншими видами ЗС країни [407, C. 31; 232, С. 156-267]. Внаслідок цього, за допомогою радників і спеціалістів з СРСР в деяких арабських країнах, таких як Єгипет, Лівія та Сирія був створений четвертий компонент ЗС - Війська Протиповітряної Оборони (ППО). В Соціалістичній Республіці В'єтнам (СРВ) цей вид ЗС до початку 1990-х рр. існував замість ВПС, включаючи в свій склад авіаційні підрозділи. Формувались вони виходячи з досвіду війни з американцями (1964-1975) [369, С. 248-252; 428, С. 10; 372, С.18; 137, С. 10-11].
В Лівійській Джамахірії у 1970-1980 рр. був п'ятий компонент ЗС - Ракетні Війська [275, С.86-88]. Ці війська створювалися з двох причин. По-перше, намагання Лівії стати домінуючою силою в регіоні Північної Африки (Магрибі). Ракетні сили давали керівництву Джамахірії суттєві переваги над іншими країнами регіону як з політичної, так і з військово-технічної сторін. По-друге, дались наслідки копіювання радянського досвіду будівництва збройних сил, де ракетні війська стратегічного призначення складали основу міці ЗС.
З понад усіх країн Азії, Африки, Латинської Америки осторонь стояла Ісламська Республіка Іран (ІРІ), в якій після перемоги Ісламської революції (лютий 1979 р.) створена оригінальна військова структура. Вона включала в себе два майже рівноцінні компоненти: ЗС армії ІРІ та Корпус Стражів Ісламської Революції (КСІР), що складались з СВ, ВПС та ВМС, мали свої штаби, систему комплектування і підготовки особистого складу, а також промислову й матеріально-технічну бази. Така ситуація виникла через намагання уряду Аятоли Хомейні заснувати віддану ідеям Ісламської революції військову організацію, бо регулярна армія втратила довіру прибічників Факіха (найвищого авторитету країни). Тому, відразу ж після падіння монархії, регулярні ЗС були суттєво скорочені, в їх офіцерському корпусі проведені чистки, завдяки чому боєздатність іранської армії значно впала. Однак відмовитися від професійно підготовленої армії уряд ІРІ не зміг. КСІР переважали армію ідеологічно, проте вести сучасні бойові дії не вміли, що чудово довела ірано-іракська війна 1980-1988 рр. [483, Р. 108-109; 409, С. 21-24; 333, С. 82].
Основою збройних сил переважної більшості країн світу були сухопутні війська. Вони найбільші серед