РОЗДІЛ 2
АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПОЗОВ, ЯК ЗАСІБ РЕАЛІЗАЦІЇ ГРОМАДЯНИНОМ ПРАВА НА СУДОВИЙ ЗАХИСТ
2.1. Поняття адміністративного позову
Судове провадження ініціюється шляхом звернення зацікавленої особи до суду за захистом прав чи законних інтересів, адже згідно принципу диспозитивності суд позбавлений права ініціювати процес. Дискусійним остається питання про позначення звернення за захистом прав до адміністративного суду - скарга, позов чи заява. Виходячи з положення частини першої статті 55 Конституції України, яке кожному гарантує "право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб", також не можна дійти прямого висновку, що формою звернення в цьому випадку має бути скарга, оскільки, як зазначається, термін "оскарження" позначає дію, а не форму звернення [136, с. 63-64].
Як було зазначено у першому розділі дисертаційного дослідження, можливість виникнення між громадянином і органом виконавчої влади адміністративно-правового спору у випадку, якщо у громадянина складається уявлення про те, що його суб'єктивні права і законні інтереси порушуються актами, діями чи бездіяльністю органу виконавчої влади, вже не викликає заперечень у юридичній літературі.
Юрисдикція по розгляду і розв'язанню будь яких правових спорів, яка здійснюється за участю вповноваженого правозастосовного органу завжди реалізується у процесуальній формі, тобто у цьому випадку спір про право протікає у межах юрисдикційного процесу. З огляду на відсутність у даному випадку відносин влади-підпорядкування у осіб, які зацікавлені у розв'язанні спору на свою користь, вони виступають як юридично рівні. Іншими словами, рівність суб'єктів спору полягає у такому їх взаємоположенні, яке виключає можливість регулювання юридичного конфлікту методом субординації. Сторони спору вправі лише координувати свої дії, та не мають по відношенню один до одного владних повноважень. Саме в цьому і полягає юридична рівність сторін спору, завдяки цьому спори про право - завжди конфлікти рівноправних сторін [60, с. 38, 40].
У випадку, якщо при розгляді спору вповноваженим на захист прав органом допускається участь обох сторін конфлікту, завдяки їх юридичній рівності вони наділяються рівними процесуальними правами і обов'язками, що дозволяє сторонам змагатися як в усній формі, так і в формі письмового діалогу. Тобто мова йде про принцип змагальності сторін при розгляді спору, який регулює дії сторін і вповноваженого органу по збору та дослідженню доказів, дозволяє вияснити фактичну сторону справи, найбільш повно забезпечити процес доказовими матеріалами. Цей принцип є невід'ємним від процесуальної рівності сторін, яка є його основою, оскільки саме наділення сторін рівними правами і обов'язками дає їм можливість змагатися перед судом [137, с. 36].
Така процесуальна форма розгляду спорів про право, що припускає наявність юридично рівних сторін спору, органу що розв'язує спір, змагальність сторін спору позначається у юридичній науці як позовна [138, с. 20]. Там де немає спору про право не може існувати і позовної форми, тому що вона є формою процесу по розгляду і розв'язанню спорів про право, який здійснює уповноважений орган. А позовна форма є змагальною. І навпаки, усяка змагальна форма процесу є позовною [85, с. 51-52].
Правовим засобом, який порушує діяльність юрисдикційного органу по розв'язанню у позовному провадженні спору про право і тим самим по захисту порушеного суб'єктивного права чи законного інтересу, у якому міститься інформація про правовий спір, виступає позов. Подання позову призводить до порушення діяльності суду по розв'язанню спору, яка відбувається у позовній процесуальній формі. Позов виступає процесуальним засобом, яким забезпечується реалізація права на судовий захист.
У юридичній літературі не існує єдиного підходу до визначення позову. Найбільш розповсюдженим й обґрунтованим є визначення позову як "вимоги позивача до відповідача, зверненої через суд, про захист порушеного чи такого, що оспорюється суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу, яка здійснюється у визначеній законом процесуальній формі" [139, с. 256; 140, с. 187]. Така точка зору була висунута й обґрунтована М. А. Гурвичем, А. Ф. Клейнманом і А. А. Добровольским [141, с. 46; 142, с. 147; 143, с. 10-15]. Серед представників даної теорії маються деякі розбіжності. Так ряд вчених дотримуються думки про існування двох самостійних понять позову [144, с. 158]. Під позовом у процесуальному змісті розуміється звернена до суду вимога про захист порушеного чи такого, що оспорюється права та законного інтересу. Під позовом у матеріально-правовому змісті розуміється звернена через суд матеріально-правова вимога позивача до відповідача.
Більшість вчених, все ж таки вважає, що позов - єдине поняття, що включає в себе як матеріальну, так і процесуальну сторони. При цьому, вимога позивача до відповідача складає матеріально-правову сторону позову, а вимога його до суду про захист права - процесуально-правову [145, с. 72]. Зазначені розходження в думках є не принциповими, оскільки і ті й інші розуміють позов, насамперед, як матеріально-правову вимогу позивача до відповідача і вимогу до суду одночасно. При такому підході не береться до уваги та обставина, що спір про право між сторонами може існувати до звернення до суду. Сторони при цьому знаходяться у протиборстві, але не є позивачем і відповідачем. Тому викликає заперечення визначальна роль матеріально-правової вимоги при визначенні позову.
Третя група вчених дотримується позиції згідно якої позов розуміється як чисто процесуальний інститут, тобто вимога до суду про захист порушеного права [146, с. 189]. Вважаємо, що розгляд позову тільки в процесуальному аспекті збіднює його поняття, тому що практично виводить за його межі питання про матеріально-правову вимогу позивача до відповідача. Не раз у літературі відзначалася важливість матеріального змісту позову [85, с. 25-28]. Від