РОЗДІЛ 2
ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ
ОСОБИСТІСНОЇ САМОРЕГУЛЯЦІЇ МЕНЕДЖЕРІВ
2.1 Побудова моделі особистісної саморегуляції та методика дослідження
психологічних особливостей саморегуляції
у професійній діяльності менеджера
У вітчизняній психології теоретичний та експериментальний аналіз саморегуляції
передбачає вивчення цього явища на психофізіологічному, психічному та
особистісному рівнях, але зазвичай більша увага приділяється першим двом,
особистісний рівень досліджується недостатньо. Цій проблемі присвячена незначна
кількість робіт, серед яких можна назвати праці К.О.Абульханової-Славської та
М.Й Боришевського. Тому вважаємо за необхідне звернутися до аналізу саме
особистісної саморегуляції, а з огляду на наші наукові інтереси – до
особистісної саморегуляції менеджерів.
Регуляція поведінки, діяльності пов’язана з власною активністю менеджера, з
цілісністю, неповторністю, унікальністю його особистості; а також з тим, що він
здатний бути суб’єктом власної поведінки та діяльності, які стають для
особистості специфічним об’єктом управління, а сама особистість менеджера –
суб’єктом процесу саморегуляції. І в цьому випадку мова йде про особистісну
саморегуляцію.
Особистісна саморегуляція презентує міру власної активності менеджера,
забезпечує можливість реалізувати активність суб’єкта, його актуальні й
потенційні можливості не лише в організації та перетворенні оточення, але і в
організації та управлінні власними діями і поведінкою.
Особистісна саморегуляція за своєю сутністю і структурою певним чином є
відображенням функцій управління; особливості її розвитку можуть забезпечувати
як успішність виконання управлінської діяльності взагалі, так і ефективне
здійснення функцій управління, включаючи високі можливості розв’язання ситуацій
при максимальному задіяні внутрішнього потенціалу менеджера.
Ми вважаємо, що особистісна саморегуляція менеджера – це складне системне
явище, котре включає змістовий, процесуальний компоненти та самооцінку
особистості.
Змістовий компонент визначає джерела активності особистості, спонукальні
психологічні сили та напрямок активності особистості менеджера і включає
потреби, мотиви, цілі та спрямованість особистості.
Ми вважаємо, що існує певна специфіка потребнісно-мотиваційної сфери успішних
менеджерів. Ми припускаємо, що вони повинні мати яскраво виражену потребу в
активності, певне співвідношення між мотивами досягнення успіху і мотивами
уникнення невдач, домінуючу спрямованість на справу, певний зв’язок між
ближньою, середньою та дальньою цільовими перспективами та співвідношення між
минулим, теперішнім і майбутнім.
Процесуальний компонент відображає стильові особливості особистісної
саморегуляції – типові для людини і найбільш істотні риси організації та
управління власною зовнішньою та внутрішньою активністю, які стійко
проявляються у різних її видах. До стильових особливостей саморегуляції
відносять індивідуально-типові властивості регуляторних процесів, що реалізують
основні складові системи саморегуляції (планування, моделювання, програмування,
оцінка результатів), а також регуляційно-особистісні чи інструментальні
властивості – самостійність та гнучкість.
Процесуальний аспект особистісної саморегуляції розкривається через визначення
регуляторного профілю, що характеризує індивідуальний рівень розвитку основних
регуляторних механізмів, які забезпечували функціональні ланки цілісної системи
саморегуляції.
Можна припустити, що, залежно від певного способу саморегуляції, який
використовує менеджер, у нього розвинені краще одні регуляторні ланки (стильові
особливості), а гірше – інші. Тобто, в управлінській діяльності не існує
єдиного ефективного способу саморегуляції, який відображається у регуляторному
профілі особистісної саморегуляції. Таких способів буде декілька і вони
характеризуватимуться певними сильними та слабкими регуляторними ланками.
“Слабко” розвинені функції саморегуляції будуть компенсуватися “сильними”.
Також можна припустити, що існує певний регуляторний профіль, котрий частіше
зустрічається у менеджерів, що ефективно виконують професійну діяльність.
Самооцінка визначає емоційні та мотиваційні стани, впливає на вибір власних
цілей, зумовлює рівень домагань, характер оцінки та відношення особистості до
досягнутих нею результатів тощо. Самооцінка включає результати самопізнання та
емоційно-ціннісне ставлення до своєї особистості. Ми вважаємо, що самооцінка,
як складова особистісної саморегуляції, повинна мати певний рівень
(завищена-занижена) та вид (адекватна-неадекватна), котрі сприяють успішності
здійснення професійної діяльності менеджерів.
На нашу думку змістовий, процесуальний компоненти та самооцінка визначають
своєрідність особистісної саморегуляції у такий спосіб: змістовий є сутнісною
характеристикою з огляду на те, що ним зумовлюється специфіка діючих спонук,
висунутих цілей та дієвих сторін спрямованості особистості. Процесуальний – це
форма реалізації змістового компоненту. Йдеться про задіяні особистісні
можливості для реалізації актуальних потреб, мотивів, цілей тощо. Самооцінка
слугує відображенням складових змістового компоненту, а також є індикатором та
підтримкою розгортання певних функцій процесуального компоненту особистісної
саморегуляції.
Відобразимо взаємозв’язок складових особистісної саморегуляції за допомогою
малюнку (рис.2.1).
Змістовий
компонент
Самооцінка Процесуальний
компонент
Рис.2.1. Модель особистісної саморегуляції менеджера
Отже, модель