РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТОК ПОЧАТКОВОЇ СИСТЕМИ ОСВІТИ В НІМЕЦЬКИХ КОЛОНІЯХ ПІВДНЯ УКРАЇНИ
1789 - 1938 рр.
2.1. Виникнення та розвиток школи в німців у 1789 - 1881 рр.
Територія Півдня України наприкінці XVIII - на початку XIX ст. активно заселялася вихідцями із Західної Європи, в основному із німецькомовних країн. Усіх емігрантів умовно можна поділити за релігійною ознакою на три великі групи: католики, лютерани та меноніти1. Одне з важливих місць у житті цих конфесій займала школа, яка сформувалася ще задовго до переселення у зазначений регіон.
Найранішою за часом виникнення була католицька школа. Вона зародилася ще в епоху Середньовіччя. Але через дорожнечу навчання була доступною лише заможним верствам суспільства. Тому більша частина населення залишалася неписьменною, а парафіяни не розуміли змісту Священного Писання й богослужіння, що проводилося в католицьких храмах.
У ході Реформації, що відбувалася в Західній Європі в XVI ст. появилася ціла низка нових напрямів у християнстві. Для вступу до релігійної общини необхідно було публічно заявити про свої християнські вірування й отримати благословення пастора. Зробити це можна було лише після навчання у школі. Під час навчання учні повинні були вивчити догмати віри, а також усвідомити християнські обов'язки [1, с. 342]. Усе це було потрібно для того, щоб підготувати дітей до конфірмації - вступу до церковної громади, яка відбувалася в лютеран і католиків у чотирнадцятирічному віці. У менонітів хрещення і прийняття в общину відбувалося в більш зрілому віці і за переконанням. До цього часу підліток повинен був уміти читати та розуміти Біблію, а отже, володіти основами грамоти. Така вимога церкви спричинилася до відкриття в усіх селищах шкіл і до виникнення тісного зв'язку навчального закладу з громадою [2, с. 235].
Названі вище зміни знайшли своє закріплення в законодавстві. Уперше принцип обов'язкового навчання всіх дітей був сформульований ще в 1619 р. у Веймарському шкільному статуті. Найбільш детально він був розроблений у шкільному регламенті Пруссії в 1763 р. Діти були зобов'язані відвідувати навчальний заклад у віці від 5 до 13 - 14 років. Навчання було платним. За неспроможних батьків гроші вносила церковна або громадська каса. Тих батьків, які без поважних причин не посилали своїх дітей до школи штрафували [3]. У ході Реформації було закладено найважливіший принцип системи освіти - обов'язкове навчання хлопчиків і дівчаток. Завдяки цьому в кожному поселенні створювалася школа, де діти вивчали Біблію і в той же час училися читати й писати. Вона стала найдоступнішим засобом для здобуття освіти більшістю населення [4, с. 215 - 216].
Перебуваючи під впливом реформаційних подій, католики також реформували свою систему освіти. Вони, як і протестанти, висунули перед дітьми вимогу вміти читати церковні тексти та писати, лише після цього допускали до конфірмації [5, с. 146].
Отже, до моменту переселення німців на територію Півдня України в них сформувалася своя національна школа. Її головне завдання зводилося на підготовку дітей до обряду конфірмації. Разом із тим випускники здобували знання з арифметики, уміли писати й читати.
Еміграція німецького населення на Південь України розпочалася після приєднання цієї території до складу Російської імперії наприкінці XVIII ст. Уряд Росії за допомогою іноземців намагався розв'язати першочергове завдання економічного освоєння приєднаних земель, тому що сподіватися на значні внутрішні ресурси не доводилося, у зв'язку з існуванням у країні кріпацтва. Керівництво країни розраховувало на те, що знання іноземців, застосовані в галузі сільського господарства, сприятимуть швидкому економічному піднесенню регіону.
Причини, які спонукали іноземців до еміграції, були такі: по-перше, більшість німецьких земель були розорені в ході Семирічної війни; по-друге, бракувало вільних земельних ділянок на батьківщині емігрантів, що породжувало зростання безземельного селянства; по-третє, частина переселенців, зокрема меноніти, намагалася знайти в межах Російської імперії свободу виконання своїх релігійних обрядів. Виходячи із усього перерахованого, багато іноземців прийняло рішення переселитися в межі Росії.
Одним із перших регіонів нашої країни, який почав колонізуватися, був Хортицький округ. Саме там, у 1789 р. меноніти заснували перші колонії. У 1800 р. з'явилися їхні поселення в Північній Таврії [6, с. 94]. Окрім менонітів, на Південь України переселилися лютерани й католики, які створили свої поселення в Катеринославській, Таврійській і Херсонській губерніях.
Для створення об'єктивної картини діяльності уряду щодо колоністів варто проаналізувати видані ним законодавчі акти, які прямо або побічно стосувалися і розвитку системи освіти. Говорячи про ранній період існування німецьких колоній на півдні України, необхідно сказати, що німці, відкриваючи школи, керувалися царським маніфестом від 22 липня 1763 р. Він поклав початок колонізації німцями Поволзького регіону, а згодом і Півдня України. Царський маніфест гарантував усім переселенцям свободу віросповідання, будівництва церков і "мати при тому потрібне число пасторів та інших церковнослужителів" [7, с. 313 - 316]. Отже, дозвіл на свободу віросповідання та будівництво церков фактично визнавав за колоністами право на відкриття своїх навчальних закладів.
Наступне розпорядження, яке на довгі десятиріччя визначило мову викладання в школах, а також спілкування урядовців із німцями, було видано Новоросійською конторою опікунства іноземних поселенців 1797 р. Згідно з цим розпорядженням усі стосунки з колоністами начальство було зобов'язане здійснювати німецькою мовою. Тим самим уже наприкінці XVIII ст. була закладена одна з головних причин, яка не стимулювала німців до вивчення російської (державної) мови [8, с. 66.]. Документом, що безпосередньо визначив розвиток системи освіти в німців, став указ від 25 жовтня 1819 р. Згідно з ним, завідування сільськими школами й "нагляд з