Розділ 2
Зміст ТА НАСЛІДКИ євроатлантичної інтеграції
Зміст євроатлантичної інтеграції. Наукові концепції євроатлантичної інтеграції
та ролі НАТО в цьому процесі
Під євроатлантичною інтеграцією розуміють розвиток зв’язків між державами
Європи і Північної Америки у сфері безпеки, політики, економіки тощо.
Основним інституційним механізмом євроатлантичної інтеграції є Організація
Північноатлантичного договору (НАТО), яка забезпечує спільну оборону та
взаємодію у галузі безпеки, політики й економіки більшості країн Європи, США та
Канади. НАТО є військово-політичним союзом, змістом діяльності якого є
насамперед протидія загрозам спільній безпеці і обороні держав-членів, взаємні
зобов’язання сторін щодо протидії зовнішнім загрозам.
Ще одна організація, що включає держав євроатлантичного регіону – це
Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), створена під назвою
Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) в 1975 року в результаті
підписання державами Європи і Північної Америки Гельсінського заключного акту,
який визначив принципи міжнародних відносин. Нині ОБСЄ об’єднує 55 держав
Європи, Азії і Північної Америки. Цілі ОБСЄ суттєво відрізняються від мети
існування НАТО. Цілями функціонування ОБСЄ є насамперед попередження
конфліктів, управління кризами і постконфліктне відновлення, а також дотримання
прав людини, біженців, контроль за озброєннями, економічний розвиток, політичні
реформи і проблеми довкілля.
Основним здобутком ОБСЄ стала координація цією організацією ухвалення Договору
про скорочення звичайних збройних сил у Європі в 1990 році, який встановив
кількісні обмеження для країн Європи на головні види звичайних озброєнь [20
2001-2002 Military Almanac. – NY.: Centre for Defense Information, 2001. – P.
61.]. ОБСЄ намагалася, часто безрезультатно, здійснювати посередництво або
моніторинг у конфліктних зонах на територіях нових незалежних держав СНД – у
Придністров‘ї, Абхазії, Нагірному Карабаху й Чечні. Однак, з огляду на
обмежений інструментарій цієї організації, результати діяльності ОБСЄ є досить
скромними. ОБСЄ так і не змогла врегулювати проблеми в Косові, де організація
була залучена перед проведенням акції НАТО в 1999 році.
На відміну від ОБСЄ, НАТО є міжнародним військово-політичним союзом, метою
якого проголошено колективний захист його країн-членів. НАТО утворилася в
результаті укладення Північноатлантичного договору, який було підписано урядами
12 країн Північної Америки та Західної Європи у Вашингтоні 4 квітня 1949 року.
Держави взяли на себе зобов’язання щодо забезпечення спільної оборони. Ще 13
європейських країн та Туреччина приєдналися до Альянсу в період між 1952 та
2004 роками. Будь-який напад на членів НАТО у Європі чи Північній Америці
розглядається як “напад на всіх” [21 НАТО Довідник /Офіс інформації і преси
НАТО. – К.: Молодь, 1999. – С. 540.], і кожна з держав-членів зобов‘язалася
надавати допомогу союзникам. Цей договір поширюється на території всіх держав,
що його підписали, а також на острови та на кораблі і літальні апарати усіх
учасників Договору в Атлантичному океані на північ від тропіка Рака (23є07'
північної широти), а також у випадку нападу на війська будь-якого союзника НАТО
в Європі.
Згідно з Північноатлантичним Договором, країни-члени беруть зобов’язання
підтримувати та розвивати свою обороноздатність, індивідуально та спільно
здійснювати колективне воєнне планування.
Вступ нових членів до Альянсу відповідає статті 10 Північноатлантичного
договору, в якій проголошується, що кожна європейська держава, яка здатна
втілювати в життя принципи цього Договору та сприяти безпеці у
Північноатлантичному регіоні, може бути запрошена до приєднання до Договору:
”Сторони можуть за одностайної згоди запросити будь-яку іншу європейську
державу, здатну розвивати принципи цього Договору і робити свій внесок в
зміцнення безпеки Північноатлантичного регіону, приєднатись до цього Договору”
[22 Там само. – С. 541.].
Ключовий орган НАТО з прийняття рішень – Північноатлантична рада, що
складається з представників держав-членів у ранзі послів. Засідання Ради також
проводяться на рівнях міністрів оборони, закордонних справ чи глав урядів. Крім
того, діють делегації кожної країни при НАТО. Північноатлантична рада
спирається на роботу Міжнародного секретаріату, який працює під керівництвом
Генерального секретаря НАТО, який обирається державами-членами шляхом
консенсусу. У складі НАТО діють комітети, підпорядковані Північноатлантичній
раді, відповідальні за здійснення політичних консультацій, воєнного планування
та військових операцій, співробітництва в галузі озброєнь, які надають
рекомендації Північноатлантичній раді або Комітету оборонного планування НАТО.
Цей Комітет займається, насамперед, питаннями інтегрованої військової структури
НАТО [23 НАТО Довідник /Офіс інформації і преси НАТО. – К.: Молодь, 1999. – С.
35.], економічними питаннями стосовно оборонного бюджету та конверсії.
Діяльність Комітету оборонного планування забезпечує низка підпорядкованих йому
комітетів з окремими галузями відповідальності. Міністри оборони держав-членів,
які беруть участь у діяльності Комітету оборонного планування, регулярно
зустрічаються в Групі ядерного планування, де обговорюють конкретні питання,
пов‘язані з ядерною зброєю. Діяльність Групи ядерного планування забезпечує
штабна група, до якої входять члени національних делегацій країн, що беруть
участь у роботі Групи ядерного планування. Процес ухвалення рішень в НАТО
базується на принципі консенсусу. Однак механізми НАТО передбачають преференції
в керівництві структурами Альянсу
- Киев+380960830922