РОЗДІЛ 2
ЗБЕРЕЖЕННЯ І ЗМІЦНЕННЯ АРМІЇ УНР НАПЕРЕДОДНІ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
2.1. Чинники налагодження військової співпраці між УНР і Польською Республікою
Аналіз історіографії та джерельної бази дослідження вказує на те, що шлях до військової співпраці між УНР і ПР був досить складним і суперечливим протягом всього 1919 р., але порозуміння між двома сусідніми, ворогуючими на той час, молодими незалежними державами, все ж відбулося.
Налагодженню українсько-польського військового співробітництва сприяли, на нашу думку, чинники воєнно-політичного, воєнно-економічного та військово-технічного характеру.
Початок XX ст. ознаменувався Світовою війною та революційними подіями, що призвели до розвалу Австро-Угорської та Російської імперій і виникненню на арені Східної Європи незалежних держав - Польської Республіки та Української Народної Республіки. Проте, українці і поляки у своєму прагненні до незалежності йшли паралельним курсом - соціалістичним. Характерним є й те, що саме із соціалістичного табору вийшли обидва провідники цих держав, а саме - С. Петлюра і Ю. Пілсудський [4, с.5]. Як відомо, з черговим відновленням польської та української державності докорінно змінилися й польсько-українські стосунки, які від кровопролитного протистояння у 1918 - 1919 рр. поступово переросли на площину союзної військової співпраці.
Є очевидним, що налагодженню військової співпраці між УНР і ПР напередодні російсько-польської війни понад усе сприяли чинники воєнно-політичного характеру, котрі безпосередньо мали своє відображення у результатах зовнішньої, внутрішньої та воєнної політики УНР протягом другої половини 1919 р. та у першій третині 1920 р.
За результатами дослідження стало відомо, що УНР постійно перебувала в стані війни зі своїми сусідами упродовж всього 1919 р. Зрозуміло, що ці обставини змушували керівництво УНР найбільше уваги приділяти вирішенню проблем оборони та зміцнення армії і менше - зовнішній політиці.
Між тим, слід зазначити, що незважаючи на скрутну воєнно-політичну обстановку, керівництво УНР вело доволі активну зовнішню політику. Дійсно, з тридцятьма країнами світу УНР мала офіційні відносини, в них працювали українські посольства і місії [163, с.341]. Безумовно, найголовнішим питанням для вирішення було визнання УНР країнами Антанти.
Встановлено, що українське державне керівництво остаточно визначилось з вибором європейського шляху розвитку для УНР і спрямувало свої зусилля у зовнішній політиці переважно на Європу лише у другій половині 1919 р. З цього приводу 12 серпня 1919 р. у Кам'янці-Подільському, у тимчасовій столиці УНР, було оголошено нову урядову декларацію, де йшлося про поворот в орієнтації УНР від радянства до парламентарної європейської демократії [169, с.246]. А 27 серпня 1919 р. головою уряду І. Мазепою було сформовано новий склад кабінету міністрів УНР [137, с.227].
Разом з тим, зусилля керівництва УНР добитися визнання Антантою незалежності УНР так і залишалися безуспішними. Антанта застосувала повну блокаду УНР тому, що розглядала українське питання лише як частину російського [ 205, с.535]. Дисертант встановив, що країни Антанти всебічно підтримували генерала А. Денікіна і вбачали в цьому перемогу та відновлення російської державності, за винятком при цьому лише території Польщі [271, с.186 ].
Незаперечним є й той факт, що керівництво УНР робило спроби звернути до себе увагу Антанти щодо співпраці і через можливість налагодження військового співробітництва з урядом "Півдня Росії". Майже від 31 серпня й до 13 вересня 1919 р. керівництво УНР стратегію своїх дій скеровувало виключно на користь Добрармії [185, с.203]. Але, як нами встановлено, консенсус так і не відбувся з огляду на принципову позицію Денікіна щодо "Єдиної і неподільної Росії", що й призвело зрештою до збройного конфлікту між сторонами у жовтні [116, с.63].
Крім того, стверджувати, що Голова Директорії УНР С. Петлюра взагалі був противником переговорів із радянською Росією, було б абсолютно не правильно. Він вважав, як свідчать джерела, що переговори ні в якому разі й ні за яких обставин не можуть вестися з "маріонетковим" урядом Х. Раковського, а лише безпосередньо з Москвою, і мають бути на рівних. Головний отаман військ і флоту УНР категорично виступав проти створення спільного фронту з ЧА [161, с.236]. Так, спроба делегації від УНР на чолі з полковником О. Красовським на початку листопада 1919 р. домовитись з урядом радянської Росії про тимчасове перемир'я, не мала успіху [238, с.337]. Завершувалися нічим й наступні переговори. Як відомо із результатів дослідження, усі інші українські делегації, відправлені до Москви, за невідомих причин назад не поверталися [163, с.316].
У ході дослідження нами встановлено, що керівництво УНР робило спроби порозумітися й з Румунією. Генерал Авереску дав згоду на повернення зброї Запорізького корпусу [115, с.460]. Крім цього, румуни погодились пропустити у жовтні 1919 р. потяг Міжнародного Червоного Хреста, що прямував з Відня [205, с.535]. Відпускались навіть вояки-українці з румунського полону на рідні терени [161, с.65]. Разом з тим, слід зазначити, що жодного офіційного договору між обома державами підписано так і не було [163, с.253]. Не стало таємницею те, що Румунія побоювалась ЧА.
Єдиною країною, на яку ще розраховувало керівництво УНР, виявилась Польська Республіка, переговори з якою про перемир'я наприкінці серпня 1919 р. перейшли у площину більш результативного характеру [116, с.179].
Нами доведено, що порозуміння з ПР відбулося й через те, що не тільки українська сторона ініціювала переговори, а й польська. Недаремно з цього приводу віце-міністр в уряді УНР Г. Юзевський наголошував на тому, що "... якби не Пілсудський, не дійшло б до польсько-української єдності і не дійшло б до неї також якби не Петлюра" [161, с.267]. Цей вислів став дійсно доленосним для обох молодих держав.
Розглядаючи особливості налагодження військової співпраці між УНР і ПР, до
- Киев+380960830922