РОЗДІЛ 2
ФОРМУВАННЯ АНТИНІМЕЦЬКОЇ ПОЗИЦІЇ ОУН І
ТАКТИКА ЇЇ ІНФОРМАЦІЙНО-ПРОПАГАНДИСТСЬКИХ ДІЙ
Основною стратегічною метою ОУН протягом всієї діяльності була боротьба за створення Української Самостійної Соборної держави (УССД) [351, с. 20; 43, арк. 31]. Така мета змушувала українських націоналістів дотримуватися тактичної лінії, в основі якої лежали збереження і зміцнення власних сил, намагання поширити свої ідейні засади та забезпечити свій вплив на якомога більшу частину населення України.
Керівники оунівського проводу на першому етапі своєї діяльності виходили з того, що відновлення Української державності було можливим лише за допомогою зовнішньої сили, на яку можна було б опертися і спільними зусиллями виступити проти комуністично-радянської системи. Саме тому оунівці на початку 40-х років активізували свої зусилля щодо пошуку союзників. У постановах Другого Великого збору ОУН (квітень 1941 р.) з цього приводу стверджувалось, що Організація українських націоналістів "вважає союзниками України всі держави, політичні угруповання і сили, зацікавлені в розвалі СРСР та в створенні незалежної ні від кого Української Самостійної Соборної Держави... [20, арк. 31]".
Враховуючи геополітичну ситуацію, керівництво ОУН найбільш прийнятною силою вважало Німеччину і з тактичних розрахунків налагодило контакти з нацистами. Початок тісної співпраці з Німеччиною було закладено протягом 1938 року. За її рахунок робилась спроба озброїти українську молодь, дати їй мінімальний вишкіл і використати створені таким чином збройні формування у слушний час, коли обидві воюючі тоталітарні держави - нацистська Німеччина і СРСР - вичерпають власні сили і постане можливість для боротьби за УССД [124, с. 119; 218; 447, с. 48-49]. При цьому в своїх меморандумах, адресованих нацистському керівництву, оунівці заявляли, що їхня співпраця може здійснюватися за умови визнання Німеччиною намірів ОУН створити незалежну Українську державу [123, с. 88-89; 425, с. 58-70]. Свою діяльність українські націоналісти вели з такої констатації проблеми: "Спосіб праці ОУН мусить бути пристосований до витворених умов та мусить відповідати майбутнім потребам України [22, арк. 8]".
Спрямовуючи вістря боротьби проти сталінської моделі соціалізму, окремі лідери ОУН зосереджувались на досягненні поставленої політичної мети, не звертаючи уваги на жорстокість і підступність нацистського режиму. Ставлення до третього рейху було тим вододілом, який на початку 1940 р. розколов ОУН на прихильників С. Бандери (ОУН (Б)) з одного боку, і А. Мельника (ОУН (М)) - з другого. Сподіваючись на назріваючий військовий конфлікт між двома державами, керівники обох складових організації - ОУН мельниківської і бандерівської - шукали свій шанс у боротьбі за національну державність. Проте погляди на шляхи її ведення суттєво відрізнялися. Прихильники Бандери вважали, що Українська держава може бути відновлена лише внаслідок національної революції, у ході якої потрібно розраховувати суто на власні сили. С. Бандера вважав, що не треба аж надто прив'язувати майбутнє українського руху до Німеччини. Натомість А. Мельник і його прихильники розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського питання [381, с. 11]. Зокрема в документі НКДБ від 31 травня 1941 р. з цього приводу зазначається, що "Мельниківці відкрито підтримують зв'язок з гестапо. Німці самі переправляють емісарів Мельника на наш бік. Бандерівці ж не дозволяють своїм членам, минаючи провід, зв'язуватися з німцями. Всі розвідувальні дані і завдання диверсантам, шпигунам і терористам, які перекидаються на наш бік, німці передають через бандерівський провід. Німці, на відміну від співпраці з мельниківцями, не перекидають бандерівців на нашу територію, а лише відкривають для них кордон в попередньо домовленому місці [373, с. 24]". Розбіжності в поглядах на шляхи завоювання державності та на союзників породжували безкомпромісну політичну боротьбу між двома гілками ОУН. Згодом це призвело до прямих зіткнень, терору і, як наслідок, до взаємного ослаблення націоналістичних сил та їх дієздатності.
Хоча ніхто з керівників Німеччини прямо не запевняв, що вермахт після завоювання України передасть її територію у розпорядження ОУН для створення самостійної держави, серед українських емігрантів існувала глибока переконаність саме у такому розвиткові подій. Письменник У. Самчук, який належав до мельниківської ОУН, пізніше згадував: "Неофіційно всі вірили в чудо, що скоро буде війна, що відкривається дорога назад, що вирине знову визвольна справа [383, с. 111]".
Формування позиції лідерів ОУН щодо позитивного ставлення рейху до утворення незалежної України відбувалося поступово і проходило під впливом низки факторів, основними з яких були:
1) Погляди частини німецьких військово-політичних діячів щодо необхідності створення буферної Української держави і укладення з нею "союзу", з подальшим використанням її у війні проти СРСР. Такі погляди висловив ще у 1927 р. нацистський ідеолог А. Розенберг у книзі "Майбутній шлях німецької зовнішньої політики". На його думку, "відновлення" Української державності мало б відіграти роль каталізатора національних революцій на теренах Радянського Союзу й прискорити перемогу Німеччини [178, с. 424; 198, с. 203-206]. Одним з найважливіших чинників німецької політики в Україні А. Розенберг вважав співробітництво з місцевим населенням: "...було б краще домогтися співпраці з 40 млн. українців, ніж приставити до кожного українського селянина по солдатові [259, с. 95; 67, арк. 14]".
З приходом нацистів до влади в Німеччині її керівництво помітно активізувало свої дії щодо українського питання. У березні-травні 1933 p. Розенберг здійснює напівофіційні візити до Локарно і Лондона, де під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтовує "план поділу Росії шляхом відриву від Рад України [425, с. 112-117]". Уже в червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито в