розділ 2 "Речові права на чуже майно". В цьому випадку автор має на увазі, що коли розглядається питання про право власності, то потрібно розглядати і його складові елементи: володіння, користування та розпоряджання майном, але щодо самого власника, а не сторонніх щодо об'єкта і певного суб'єкта осіб.
Тут автор пропонує йти нетрадиційним шляхом - відволікаючись від поняття "власник" розглядати окремо право володіння, користування і розпорядження, привернути увагу до статусу власника, коли він за власною волею передасть іншій особі одне з трьох прав - або володіння, або розпорядження, або користування. На погляд дисертанта, це питання мало досліджено.
Фактично, коли власнику на законних підставах не належатиме право володіння річчю, то його статус буде обмеженим, оскільки він не матиме реальної можливості розпоряджатись власністю, яка на законних підставах знаходитиметься в іншої особи. Для того, щоб розпоряджатись власністю йому потрібно буде спочатку витребувати таку річ у іншого володільця і лише потім він буде здатен нею розпоряджатись. Наприклад, особа отримує кредит під заставу належної їй антикварної речі або іншої подібної речі, в цьому випадку за договором, тобто на законних підставах, річ може знаходитись у кредитора і останній в переважній більшості випадків може нею лише володіти (якщо інше не встановлене договором), а поверне він її лише в разі повернення боргу. Зокрема, це положення випливає із ст. 18 ЦК. У такому разі, власник не може ні користуватися, ні розпоряджатися річчю. Можливим альтернативним варіантом може бути застава автомобіля, землі, коли власник буде обмежений лише у праві розпорядження річчю, коли буде зареєстровано заборону відчуження цієї речі.
Отже, статус власника речі за відсутності одного з прав, які входять до тріади, не відповідає ні положенню ст. 316 ЦК, оскільки особа не може вільно розпоряджатись річчю, ні положенню ст. 317 ЦК, оскільки не вистачатиме одного з визначальних елементів права власності. Ні в теорії, ні на практиці не існує терміна, яким визначатиметься власник, який втратив один з елементів права власності, а його продовжують називати власником. Автор цієї роботи лише окреслює проблеми термінології.
Так, зрозуміло, що таке право власності на річ буде обмеженим, а тому можна говорити про поняття "обмежене право власності". Цей же термін неможливо застосовувати до власника, оскільки через його двозначність він на практиці викликатиме незручності у користуванні. Виходячи із змісту права власності, яке закріплене в ЦК, що тільки власнику належать (в повному обсязі) права володіння, користування та розпоряджання своїм майном автор вважає доведеною необхідність закріплення поняття, яким визначатиметься власник, коли одна із складових його права власності призупиняється (паралізується), та пропонується назвати такого власника формальним чи номінальним. Більше того, орієнтуючись у часі застосування цього терміна потрібно уточнювати, що право власності, зазвичай, втрачає один з елементів на визначений час. Наприклад, передаючи автомобіль в оренду можна та доцільно встановлювати термін користування і володіння орендарем цією річчю, аналогічно, при встановленні сервітуту він може мати як постійний характер, так і тимчасовий. Отже, власник втратить абсолютне право власності на такий об'єкт на визначений або невизначений термін, а тому може стати "строковим формальним власником" або просто формальним чи номінальним власником.
Дана гіпотеза автора і застосований термін порівняно з позиціями інших науковців деякою мірою розходиться з позицією Є.І. Фурси, який вважає, що "формальним спадкоємцем є особа, зазначена у заповіті до смерті заповідача" [225, с.8]. Тобто останнім береться за основу зазначений у заповіті статус спадкоємця, який може бути змінений, тому форма може не відповідати змісту хоча б через те, що заповідач вправі написати і 10, і 20 заповітів, але діятиме лише останній. Отже, форма не відповідатиме змісту такого статусу, тому у запропонованій Є.І. Фурсою гіпотезі доречно застосовувати термін "номінальний спадкоємець". У запропонованій дисертантом ситуації власник вважатиметься, наприклад, обмеженим у праві користування своєю власністю, якщо ним було укладено договір суперфіцію чи емфітевзису, але він все одно вважатиметься власником.
Така гіпотеза узгоджується й з позицією Р.А. Майданика, який як номінальну власність розцінює власність, у випадках встановлення права власності на пакети акцій приватизованих об'єктів, коли праву власності притаманні основні ознаки: "... цільовий характер виникнення і припинення, виконання забезпечувальної функції, наявність додаткових обмежень в реалізації повноважень розпорядження цього права власності, здійснення повноважень права власності виключно для досягнення цілей ефективної діяльності емітента акцій. Наведені специфічні властивості права власності на пакети акцій приватизованих об'єктів, тимчасово залишених у власності держави, дають підстави віднести його до номінальної власності" [96, c.233; 176]. Тобто в основі цього визначення покладено обмеження права власності певного суб'єкта у зв'язку з потенційним виникненням прав на цей об'єкт у інших осіб, хоча формально право власності на цей об'єкт залишається за державою.
Тому вважаємо доцільним введення конструкції номінальної власності, під якою слід розуміти право власності, носій якого тимчасово втрачає можливість самостійного здійснення дискреційних повноважень, які реалізуються іншою особою - носієм обмеженого речового права. Це дозволить номінального власника відрізнити від власника, який має всі права на майно - абсолютного власника. Дискреційний характер мають повноваження, які особа здійснює на власний розсуд у власному або чужому інтересі. У зв'язку з цим пропонується доповнити ст. 316 ЦК частиною 3 такого змісту: "Особливим видом права власності є номінальна власність, носій якої тимчасово втрачає можливість здійснення одного або декількох своїх повноважень (прав)".
Такий вступ дозволяє пе
- Киев+380960830922