РОЗДІЛ 2
СУДОВО-ПРАВОВА РЕФОРМА У ПЕРІОД МІЖ ПРИЙНЯТТЯМ НОВОЇ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ТА ПРОВЕДЕННЯМ "МАЛОЇ" СУДОВОЇ РЕФОРМИ (1996-2001 рр.)
2.1. Практичне спрямування судово-правової реформи у період 1996-2001 років
На цьому етапі реалізації судово-правової реформи було досягнено одного із головних завдань - це прийняття Основного закону і закріплення в ньому основоположних засад здійснення правосуддя в Україні. На його основі в найближчі роки буде здійснюватися реформування всього законодавства про судоустрій, процесуального законодавства, правового регулювання статусу правоохоронних органів. Крім того, Конституція має і важливе історичне значення. Вона започаткувала новий етап у реалізації судово-правової реформи, який створив усі передумови приведення законодавства України про судоустрій у відповідність з Основним законом, а, отже, пришвидшення реформування судоустрою. Але, на жаль, на практиці склалося зовсім по-іншому. Для з'ясування цих проблем вважаємо за доцільне охарактеризувати основні положення, які закріпила Конституція у сфері правосуддя.
Зокрема, ст. 129 Конституції визначила основні конституційні засади судочинства, багато яких раніше законом не передбачалися. Для прикладу можна навести деякі з них: змагальність сторін, забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, свобода в наданні сторонами судові доказів та доведення перед судом їх переконливості, повне фіксування судового процесу технічними засобами. Крім того, принцип змагальності отримав новий зміст, зокрема, він полягав у тому, що суд позбавлявся обов'язку збирати докази із власної ініціативи. Але в процесуальному законодавстві зміст цього принципу відразу не було розкрито [108, с. 56].
Надзвичайно важливим стало визначення в Конституції процесуальних гарантій прав учасників кримінального процесу. Так, згідно зі ст. 28 Конституції ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність людини поводженню чи покаранню, жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Статтею 29 передбачено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставі та в порядку, встановленому законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його припинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід. Обґрунтованість тримання особи під вартою протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Тією ж статтею передбачено, що кожному заарештованому чи затриманому має бути надана можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Згідно зі статтею 30 Конституції не допускається проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Без рішення суду проведення цих процесуальних дій можливе лише у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. Стаття 31 Конституції передбачена гарантія таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. З метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо, зняття інформації з каналів зв'язку можливе лише за рішенням суду у випадках, передбачених законом. Стаття 32 Конституції містить положення про недопустимість збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, передбачених законом. Стаття 61 визначила, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те ж правопорушення. Стаття 62 закріпила презумпцію невинуватості особи, а також заборонила використовувати при здійсненні правосуддя докази, одержані незаконним шляхом, будувати обвинувачення на припущеннях. Стаття 63 передбачила звільнення від обов'язку свідчити щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів. Можна констатувати, що передбачені Конституцією України 1996 року права, що захищають права людини та громадянина запроваджувались з врахуванням Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини.
Крім цього, Конституція містить окремі розділи, що врегульовували правосуддя, правовий статус Конституційного Суду України, прокуратури. Так, в ст. 124 зазначалось: "Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються " [1, с. 38].
Вперше було закріплено норму про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі ( ч. 2 ст. 123). Конституційного закріплення отримали також основні засади щодо організації судової системи, гарантій незалежності та недоторканості суддів, формування судів, основні засади судочинства. Було також закріплено участь народу у здійсненні правосуддя через народних засідателів та присяжних.
Було створено Вищу раду юстиції. Це новий конституційний орган, який не був відомий правовій системі України. Конституція віднесла такі повноваження до відома Вищої ради юстиції: 1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад; 2) прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності; 3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.
Конституція змінила роль прокуратури у здійсненні правосуддя. Зокрема, визначаються такі повноваж