РОЗДІЛ 2
УМОВИ ЗДІЙСНЕННЯ, ЕТАПИ ТА ЗМІСТ ІСТОРИКО - КРАЄЗНАВЧИХ ДОСЛІДЖЕНЬ І
ПАМ’ЯТКООХОРОННОЇ РОБОТИ
Згідно з умовами Ризького мирного договору, укладеного 18 березня 1921 року між
Другою Річчю Посполитою, з одного боку, та Російською Соціалістичною
Федеративною Радянською Республікою і Українською Соціалістичною Радянською
Республікою, з іншого, серед низки етнічних українських земель до Польщі
відійшла й Західна Волинь [101, 61; 99, 122]. Ця подія лише закріпила реальне
перебування регіону з середини 1919 року (за винятком короткого періоду літа
1920 року) під польським контролем і функціонування тут з 4 лютого 1921 року
Волинського воєводства [231, 14].
Відповідно до статті 7-ї Ризького договору Польща зобов’язувалась надати
українському населенню держави (в числі інших національних меншин), а, отже, й
українцям Волині всі права, які б забезпечували їм вільний розвиток культури,
мови і виконання релігійних обрядів. „Особи російської, української,
білоруської національностей в Польщі мають право в межах внутрішнього
законодавства культивувати свою рідну мову, організовувати і підтримувати свої
школи, розвивати свою культуру і створювати з цією метою товариства” –
говорилося у документі [90, 527]. Це положення було своєрідним відгомоном 109-ї
та 110-ї статей Конституції Польської Республіки, прийнятої 17 березня 1921
року, де містилося зобов’язання держави забезпечити своїм національним меншинам
всю повноту політичних і громадянських прав.
Однак, незважаючи на чіткі положення Конституції і статей Ризького договору,
уряд і суспільство Польщі спочатку ніяк не могли вирішити, як ставитися до
національних меншин, а особливо українців: чи як до „внутрішніх ворогів”, проти
яких потрібно застосовувати поліцейські репресії і яких треба неодмінно
полонізувати, чи як до співгромадян, які разом з обов’язками щодо держави мають
і права та повинні дістати в ній частину влади.
Цю дилему великою мірою покликаний був вирішити створений при кабінеті
міністрів Польщі після укладення Ризького договору так званий “кабінет трьох”,
що займався справами національних меншин. Його персональний склад часто
змінювався: у різні часи до нього входили такі відомі польські політики як Л.
Василевський, С. Грабський, Т. Голувко, С.Тугут та ін. Але навіть члени цього
кабінету називали його „мертвою установою” насамперед через безпорадність у
розв’язанні українського питання. Воно вирішувалося в інших урядових кабінетах.
Реальні кроки, ухвалені тут, і які, до речі, були визначені відразу ж після
встановлення контролю Другої Речі Посполитої над Західною Волинню та знайшли
схвалення переважної частини польського суспільства, показали незабаром, якого
курсу вирішили дотримуватися польські політики у ставленні до українства
держави загалом і регіону зокрема [196, 206].
Внутрішня політика Польщі, що проводилася на той час представниками партії
ендеків (народних демократів), спрямовувалась на полонізацію новоприєднаного
регіону. При цьому була повністю ігнорована позиція місцевого корінного
населення щодо польської держави, висловлена 23 січня 1923 року послом від
Волині у польському сеймі С. Підгірським: „Зважаючи на дійсний стан речей,
заявляємо про нашу готовність до співпраці з польським народом та всіма
народами, що входять до складу Речі Посполитої на таких умовах: „Річ Посполита,
як держава національно не єдина, має бути перебудована так, щоб кожний народ,
який входить до її складу, особливо такий, що визначений окресленою територією,
мав повну можливість реалізувати своє право самовизначення, отже, має
забезпечити повний і вільний розвиток усіх галузей життя” [316, 16].
Проведення вищезгаданого колонізаційного курсу мало носити поетапний характер.
Спочатку слід було здійснювати державну полонізацію непольського населення,
тобто підпорядкувати його установам, обов’язкам і правилам, які існували у всій
Польщі. Водночас ставилося завдання витісняти на манівці громадсько-політичного
життя, або й зовсім ліквідовувати організації, створені українцями на
попередніх історичних етапах. Більш глибока, етнічна полонізація була
розрахована на триваліший період і здебільшого мала охоплювати сфери освіти й
виховання, особливо підростаючого покоління [212, 282; 267, 50].
Формулюючи основні ідеї політики полонізації, один із діячів ендеків Г.
Заленцький зазначав: „Польська держава повинна прагнути до повної полонізації
шляхом розселення польського елементу так, щоб своєю кількістю, культурною
силою надати політичний і культурний тон кожному клаптикові землі. При цьому ми
не порушуємо конституційних прав національних меншин щодо їх розселення.
Власних політичних цілей досягаємо впровадженням законних міграційних
переміщень населення” [196, 209].
Складовою цієї політики стала військова колонізація (осадництво) земель
Волинського воєводства на підставі ухваленого 17 грудня 1920 року польським
сеймом закону про поселення військових колоністів (осадників). Ним
встановлювалося, що офіцери і солдати, які відзначилися в польсько-українській
і польсько-радянській війнах 1918-1920 років, мали право безкоштовно отримати
на новоприєднаних територіях Волині до 45 га землі. За цим законом між 7 745
осадниками було розподілено 142 562 га землі з виділенням їм значної фінансової
допомоги [196, 206].
В інтересах політики полонізації на Волині впродовж 1920-х – 1930-х років, як і
в Західній Україні загалом, проводилася земельна реформа (комасація та
парцеляція). Польські власті розглядали її як національно-політичний захід,
спрямований на досягнення важливої політичної цілі – асиміляції українства.
Таким чином, ур
- Киев+380960830922