РОЗДІЛ 2
ПРОБЛЕМИ ХАРАКТЕРУ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ
І ТВОРЧОСТІ Ю.ЛИПИ
Проблема характеротворення, яка в сучасному українському літературознавстві
опинилася на його заднім плані, поступившись місцем дослідженню визначальних
для письменства ХХ ст. тенденцій і практик художньої творчості (модернізм,
постмодернізм тощо) і методів дослідження літературного твору (структуралізм,
постструктуралізм, фрейдизм тощо), посідала в дослідженнях ІІ половини минулого
віку ключову позицію була однією з найскладніших і теоретичних проблем
тогочасний естетики. Як стверджував Б.Буряк саме через характер, який виступає
в художньому творі як форма виявлення ідейно-художнього змісту, як діалектична
єдність загального і конкретного, письменник розкриває складні взаємовідносини
особи і суспільства, естетичну сутність “концепції людини” [29, 5].
Пріоритетність процесу характеротворення наголошував В.Фащенко, посилаючись на
закони реалістичного мистецтва, на триєдину єдність правдивої деталі, “типових
характерів у типових обставинах”, на Франкове розуміння характеру як складної й
загадкової, життєвої і необхідної проблеми в художній літературі, яку М.Горький
вважав “мистецтвом творення характерів і “типів”[153, 17].
Вимога характеротворення, певна річ, не була вигадкою якихось ідеологів, а
дісталося у спадок від попередніх епох. “Розуміння самостійного
ідейно-художнього значення характеру персонажа виникає вже в античній
літературі (наприклад, у “Паралельних життєписах” Плутарха герої порівнюються і
за типом “долі”, і за типом характеру). Подібна характерологічна “двомірність”
домінує до ХVІІІ століття (згідно з Д.Дідро – співвідношення вродженої “вдачі”
й “суспільного становища”).
Ренесансний характер втрачає риси певного “вдачі”, розчиняючись у природній
родовій стихії “природи” (герой міг самовільно, мовби лицедіючи, змінювати типи
поведінки). У В.Шекспіра багато дійових осіб стали носіями індивідуальної
самосвідомості. Класицизм, повернувшись до жорсткої статичності характеру (коли
характер “ущільнюється”, зводиться до однієї панівної пристрасті), водночас
зосередив увагу на самосвідомості особистості, що здійснює вибір між
“обов’язком” і “почуттям”. […]
Докладний аналіз різних концепцій художнього характеротворення, сформованих у
літературознавстві минулого віку, не входить у дисертації, оскільки віддалив би
нас від конкретної мети дисертаційного дослідження. Варто лише зупинитися на
деяких методологічних аспектах проблеми, актуалізованих літературознавством
попередньої історичної епохи, а саме тих, які є амбівалентними стосовно
ідеологічного наповнення і можуть бути, на нашу думку, продуктивними як
засадничі принципи в дослідженнях художнього характеру.
Слід погодитися з Г.Лозко “поняття про характер (як окремої людини, так і
народу) існувало ще в давній Русі й передавалося словами «нрав, норов», що
означало не тільки характер, образ мислей і почуттів”, а й моральність та
звичаєвість, притаманні народу, і поняття симпатії та любові (звідси й
слов’янське нравиться – подобатися). Відомо, що народи з давніх-давен,
спілкуючись між собою, приглядалися одні до інших, помічали якісь характерні
риси своїх сусідів і давали їм певну характеристику. Так само й кожен народ
здавна відрізняв себе від інших народів. Отже, спроби пізнати національні
відмінності мають дуже давню історію.
Дуже довго вважалося, що вивчення національного характеру неможливе, адже,
вивчаючи окремих індивідів, ми не можемо уявити націю в цілому. Окрема
особистість не розкриває у повному обсязі національний характер. Елементами
національного характеру можуть бути як окремі соціально-психологічні риси, так
і характери окремих індивідів. Нині поняття національний характер охоплює
типові якості й психологічні особливості етнічної групи, яка має спільну
територію, мову, історію, культуру, звичаї, символи, що відрізняють її від
сусідніх народів.
Від чого ж залежить тип національного характеру? О.Кульчицький визначає кілька
аспектів у вивченні української психічної структури: расові чинники,
геопсихічні, історичні, соціопсихічні, культуроморфічні та глибинно психічні
причини.[ 179, 708-718].
Расою у цьому випадку називаємо групу людей, яка має спільне походження, певні
успадковані антропо-біологічні, духовні, психологічні риси, які вона витворила
впродовж своєї історії і довгого проживання на спільній території.
Територія кожного народу має свої природні особливості й певною мірою впливає
на формування національного характеру. Цікавий погляд на цю проблему Дмитра
Донцова. Свої міркування він викликав у праці «Дух нашої давнини».
Більшість дослідників схильні до найзагальнішого розуміння менталітету як
складу розуму, психології, характеру, способу вираження почуттів та
особливостей мислення певного народу. А ментальність – це сам процес і спосіб
реалізації всіх цих якостей і особливостей конкретного народу.
За літературознавчою енциклопедією: “Ментальність (лат. mentalis: розумовий) –
глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості й несвідомого,
зумовлений генетикою, етнічною традицією, культурою, особливістю соціальних
структур; сукупність настанов щодо діяльності людини, які стали прототипами
новел та оповідань Ю.Липи. (речей, осіб, подій і т.п.)”[106, 28-29]
Отже, ментальністю сьогодні прийнято називати, власне, те, що можна вважати
“духом народу”. В національній культурі відображена й ментальність народу. У
характері народу К.Юнг виділив “зовнішній” характер, який формується людиною
свідомо у відповідності з установками суспільства, і “характер душі”, який має
несвідоме походження і складає внутрішній світ людини. Отже, сам
- Киев+380960830922