РОЗДІЛ 2
Поетика "національного міфу"
празької школи
2.1. "Національний міф" поетів празької школи як творення нового обличчя української нації. Основу поезії представників празької школи становить міф, який виявляється і в структурі тексту, і в елементах міфологічності мислення. Крізь призму міфу дивляться поети на націю, а сам міф апробовується категоріями національної ідеї, духовними орієнтирами народу, а тому й представлений як національний. "Всеобіймаюче й вічне в Україні - український міф" [207; 257]. Характеризуючи значення міфів у житті українців, Ю.Липа писав: "Міфи українців є всередині самого життя, включені в його ритм, у законодавство, звичаї, ритуали. Українські міфи є переважно щоденні, не святочні, як у інших рас. Часто вони вже стали підсвідомими (як пошана до жіночості, а в жінок - міф сексуальної чистоти)" [140; 151].
Романтизм близького до "пражан" ідеолога українського націоналізму Д.Донцова передбачав висловлення ідей у формі легенд, міфів, які б зміцнювали войовничість. Войовничість разом з волюнтаризмом є, за Д.Донцовим, головною підставою революційної ідеї. Зазначимо, що в пробудженні войовничості вбачав сенс діяльності нової української інтелігенції М.Міхновський ("Самостійна Україна", 1900). О.Ольжич вважав мілітаризм "універсальним світоглядом і мораллю, що формує людину і народи... Мілітаризм опанував знову українську літературу і всю духовість. Не випадково ж меч увійшов у емблему нового українства" [207; 250]. Забути святість аргументів і висунути ідею волі, дії, боротьби як протидію "дикому вітру російського чорносотенного націоналізму" [257; 201] закликав М.Сріблянський. Він же з обуренням відзначав, що сучасна йому патріотична поезія "зовсім не войовнича, хоч вона і заявляє щохвилини про зброю, похід на війну" [256; 684]. Мілітаризм, який був пафосом творчості "пражан", називають дослідники одним із дискурсів модернізму [256; 208].
У добу загального поспіху й інтернаціоналізації відтворення в пам'яті священних подій допомагало усвідомлювати реальність та орієнтуватися в ній, зберігати традиційні цінності. Міф має причетність до творення, розповідає про походження речей, розширює межі наших знань, що робить можливим маніпулювання речами, побудову нового світу, пророкування, розробку історичних концепцій. Подібно до середньовічного майстра, який перш ніж почати виготовлення виробу, читав праісторію предмета свого промислу, так і поет мав "прожити" історію: відтворити в пам'яті й реактуалізувати події міфу.
"Празький міф" має декілька джерел.
По-перше, це свідоме міфотворення, свідоме - оскільки воно, на думку "пражан", мало служити певній меті. О.Ольжич найосновнішою функцією міфу вважав пробудження творчої уяви, формування волі, наголошував на його виховній і практичній ролі як двигуна людських мас [207; 259]. Звернення до міфу обумовлено надзвичайно складним пошуком національної ідентичності, -відомо, що міфи набувають особливого значення, коли людина потрапляє в надто складну ситуацію. Це джерело міфу виявляється на рівні міфічних структур, образів, етноміфологем.
Крім того, "празький міф" існував і на підсвідомому рівні, насамперед архетипічному.
Зародки "празького міфу" спостерігаємо в ритуальному поклику "рівняння на Європу". Саме цей поклик виконував таку важливу для проведення ритуалу функцію віднайдення нового простору: первинним елементом ритуалу був жест. Жест створює значимість за допомогою нетипового, особливого, він - явище визначеного в невизначеному, нетипове породжує значущість par excellence. Жест є архетипічним, оскільки уявляється як "космогонічна точка". Ритуальне дійство починається з певної ритуальної пози, яка виводить учасників на інший просторово-часовий вимір. Вона створює семантичне напруження, а далі відбувається динамізація першожесту через ритмічне повторення [76; 115].
Міф проявляється двояко: в художній структурі та логіці, в образній системі творів і міфологічності мислення. Останнє позначається переважанням подій минулого, оскільки міф завжди пов'язаний саме з ними. Крім того, "внутрішньо властива міфові цінність полягає в тому, що ці події складають постійну структуру, одночасну як для минулого, так і для майбутнього і сучасного" [133; 153]. З цією метою - відновлення ціннісної структури в сучасності - зображують праподії "пражани". Це може бути абстрактний "золотий вік", коли "порогами ще клекотав Дніпро / І на дівичий стан не впала туча" [161; 402]; або це початок історичного шляху, коли закладалися основи української державності. При цьому праподія у сприйнятті "пражан" має бути не просто традиційно повтореною, а продовженою, вона не певна надідеальна модель (як у російських неоромантиків), а традиція, і ставлення до неї має бути найактивніше: лицарів-богатирів, які застигли в гніві і тим самим зумовили початок української бездіяльності, слід розбудити; якщо Леся Українка журиться з приводу того, що Велета Господь накрив сном, то пізніші неоромантики, якими були поети-"пражани", цим занадто не переймаються: вони візьмуть справу у власні руки: "І рушся, сурмлячи у простір, - / Давно вже рушити пора. / Твоя дорога - тільки проста, - / Лиш просту лицар вибира" [260;86].
Взагалі стан між праминулим і сучасністю визначається саме як сон, хоча цей мотив - не оригінальне відкриття української націоналістичної літератури, а одна з ідей міфу націоналізму: нації існують з давніх-давен, але їх треба розбудити від сну, щоб вони посіли належне їм місце у світі націй [250; 28]. У багатьох етносів "час сновидіння" і є часом міфічним, свого роду, "золотим віком", віком предків [162; 153]. Тому сон повертає до прабуття і може обдарувати людину цінними знаннями. Нездатність бачити сни сприймається як кара. Так, Є.Маланюк скаржиться: "Навіть снитись мені не хочеш мовчазна, непривітна така" [161; 404]. Водночас сон може виступати символом аполітичного, неактивного стану, в якому перебували сучасники, символом забуття, дезорганізації, сліпоти. Він може ототожнюватися навіть із смертю,