Глава ІІ Мирного договору з Чехословаччиноюxxxvii містила положення стосовно території русинів. Зокрема, Чехословаччина зобов'язувалася створити на території русинів на південь від Карпат автономну одиницю у складі чехословацької держави з наданням її мешканцям можливо найширших самоврядних повноважень. Румунія відповідно до Договору зобов'язувалася надати саксонським (німецьким) і секуйським? спільнотам у Трансільванії місцеву автономію в питаннях освіти та релігії.
Положення про національні меншини містилися також у деклараціях, поданих на засідання Ради Ліги Націй Албанією, Литвою, Естонією, Латвією, Фінляндією та Іраком. Ці декларації держав були прийняті на підставі резолюції Ради Ліги Націй від 15 лютого 1920 року, в якій для прибалтійських і закавказьких країн умовою входження до Ліги Націй було вжиття ними заходів щодо захисту національних меншин та їхня згода на врегулювання цих проблем Радою Ліги Націй.
У цілому під егідою Ліги Націй з 1920 по 1937 роки було укладено близько двох десятків багатосторонніх і двосторонніх угод, які містили положення щодо захисту прав національних меншин.
Необхідно зауважити, що в більшості угод про національні меншини містилися положення стосовно того, що зобов'язання держав щодо їхніх національних меншин мають перевагу над будь-якими законами та підзаконними актами національного законодавства, що їм суперечать. Тобто забезпечувався примат цих міжнародних договорів над актами внутрішнього законодавства.
Хоча положення про національні меншини у Статуті Ліги Націй були відсутні, норми наведених вище міжнародних договорів надавали можливість втручання Ради Ліги Націй у вирішення спірних питань, причому з правом прийняття будь-яких рішень на свій розсуд. Петиції, що надходили від держав або від національних меншин, розглядалися робочими органами Ради Ліги Націй та спеціально створюваними з цією метою Відділом меншин, структурним підрозділом Секретаріату Ліги та ad hoc "комітетами трьох", який складався з Голови Рада Ліги та представників двох держав - членів Ліги Націй. Розгляд петицій відбувався згідно з відповідною процедуроюxxxviii, яка в окремих випадках передбачала можливість розгляду спірних питань у судовому порядку.
Система захисту поширювалася приблизно на 30 млн. осіб, котрі розмовляли 36 мовами, проживали в 16 країнах та складали близько 25% населення Європи. Наведеними вище договорами передбачалися для національних меншин рівність у громадянських і політичних правах, захист від дискримінації, право на автономію в релігійному та культурному житті, а в деяких випадках (наприклад для карпатських русинів Чехословаччини) - право й на територіальну автономію.
Тобто в рамках Ліги Націй була створена система захисту прав національних меншин, що грунтувалася на міжнародно-правових зобов'язаннях держав, гарантом дотримання яких виступала ця міжнародна організація. Ліга Націй запровадила нові форми інституційних і процедурних гарантій виконання державами взятих зобов'язань. Це, зокрема, стосується введення судового розгляду - нового, до того невідомого елемента в системі захисту прав меншин.
Водночас слід зазначити, що захист прав національних меншин у рамках цієї міжнародної організації не мав універсального, або хоча би регіонального характеру. Він стосувався тільки прав громадян окремих країн - членів Ліги Націй, пов'язаних зобов'язаннями відповідно до багато- або двосторонніх договорів. Захист прав національних меншин не базувався на міцному міжнародно-правовому фундаменті, який передбачав би безумовну заборону дискримінації за національною ознакою та рівність у правах великих і малих націй і народів.
Система захисту прав національних меншин, яка діяла в рамках Ліги Націй, фактично перестала існувати з початком Другої світової війни, а з юридичної точки зору вона припинила своє існування у 1946 році у зв'язку із формальним розпуском самої організації, хоча деякі елементи цієї системи були передбачені у мирних договорах 1947 року, а деякі функціонують і понині у повному обсязі, наприклад щодо статусу Аландських островів Фінляндії.
Після завершення Другої світової війни перед державами антигітлерівської коаліції постало завдання справедливого мирного врегулювання проблем, яке виключало б можливість нової агресії з боку колишніх воюючих держав, забезпечувало б демократичні умови розвитку країн і народів та міцний мир між ними. Ми вже згадували про зміну політичних кордонів на підставі Версальського мирного договору, в результаті чого у сусідніх з Німеччиною державах утворилися багаточисельні меншини німців. Фашистська Німеччина оцінювала цей договір як "грабіжницький" і "несправедливий" в стосунку до неї, вважала, що меншини німців зазнають "дискримінації" та використовувала ці меншини як засіб дестабілізації і привід для агресії проти сусідів. І тому вже під час війни відбулася переоцінка підходів до проблематики меншин. Країни, які зазнали агресії, розглядали національні меншини як потенційну "загрозу миру" та існуванню власних держав. Напевно, з цієї причини в процесі мирного врегулювання не був прийнятий жодний багатосторонній міжнародний договір щодо прав національних меншин. Держави-переможці відхилили проект договору про захист національних меншин, запропонований Угорщиною на Лондонській мирній конференції у 1946 році.
Однією з головних проблем у відновлених відносинах між державами-переможцями та переможеними державами стають питання кордонів, які безпосередньо стосуються й подальшої долі окремих меншин. Мирні договори з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією, підписані у Парижі 10 лютого 1947 року, анулювали зміни державних кордонів, що були здійснені агресорами під час Другої світової війни, та відновили довоєнні кордони європейських держав з певними змінами. Деякі держави проблему меншин, що знов опинилися під їхньою юрисдикцією, вирішили шляхом масового переселення їх з території своїх держав. Це стосується передусім німців та угорців, але торкається також поляків, україн
- Київ+380960830922