РОЗДІЛ II
ПОРЯДОК ПРОВЕДЕННЯ ТА ПРАВОВІ НАСЛІДКИ УСИНОВЛЕННЯ
2.1. Основні етапи процедури усиновлення
Порядок усиновлення дітей регулюється КпШС України, Порядком передачі дітей,
які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним
громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім’ях
усиновлювачів (надалі – Порядок усиновлення дітей), затвердженим постановою
Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 775, Правилами реєстрації
актів громадянського стану в Україні (затвердженими наказом Міністерства
юстиції України № 52/5 від 18 жовтня 2000 р., зареєстрованими в Міністерстві
юстиції України 18 жовтня 2000 р. за № 719/4940).
Усиновлення здійснюється в судовому порядку за заявою особи, яка бажає
усиновити дитину. Виходячи з важливості рішення з усиновлення, законом
встановлено обов’язковість присутності усиновлювачів при прийнятті рішення
(ст.102 КпШС). Суттєвою, на наш погляд, різницею між КпШС та СК України є те,
що СК України допускає прийняття рішення про усиновлення не тільки судом, а й
іншими органами. Пунктом 1 статті 207 СК України передбачено, що усиновлення
здійснюється на підставі рішення суду, крім випадку, передбаченого статтею 282
СК України. Проте стаття 282 СК України містить два випадки усиновлення
дитини:
– усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але
проживає за межами України, здійснюється в консульській установі або
дипломатичному представництві України. Напевне органами, які приймають рішення
про усиновлення, в такому випадку є консульська установа або дипломатичне
представництво;
– усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України, здійснене у
відповідних органах держави, на території якої проживає дитина, є дійсним за
умови попереднього одержання дозволу Центру з усиновлення дітей. В цьому
випадку рішення про усиновлення дитини, яка є громадянином України та проживає
за межами України, приймається органами цієї держави, проте за умови отримання
попередньої згоди Центру з усиновлення дітей.
Законодавства РФ та Німеччини не допускають прийняття рішення з усиновлення
іншими, ніж судовими, органами. Розгляд справ про усиновлення в Російській
Федерації здійснюється судом в порядку особливого провадження (ст. 125 СК РФ).
В ФРН рішення про усиновлення приймається на підставі заяви усиновлювача, яка
подається до опікунського суду (§ 1752 Німецького цивільного уложення).
Зовсім по-іншому вирішуються питання про усиновлення в Республіці Узбекистан.
Відповідно до ст. 151 Сімейного кодексу Республіки Узбекистан усиновлення
здійснюється за рішенням хокіма району, міста за заявою осіб, які бажають
усиновити дитину, та рекомендації органів опіки та піклування. І тільки відмова
хокіма в усиновленні може бути оскаржена в судовому порядку (ст.163 Сімейного
кодексу Республіки Узбекистан).
Дуже цікавим, з нашої точки зору, виглядає усиновлення в цивільному праві
Японії. Цивільним кодексом Японії усиновлення здійснюється на основі договору,
який є підставою для виникнення в усиновлених дітей таких же прав та
обов’язків, які встановлені для рідних дітей. Як і будь-який договір, договір
усиновлення повинен укладатися тільки за взаємною згодою сторін. Крім цього,
договір про усиновлення, згідно з Цивільним кодексом Японії, не може
встановлювати будь-які умови чи строки (наприклад, усиновлення без права
надання спадкових прав). [51 [21] Вагацума С., Ариидзуми Т. Гражданское право
Японии (в двух книгах). Книга вторая. – М.: Прогресс, 1983. – С.336.] [21]
Протягом існування правового інституту усиновлення, останнє здійснювалось не
тільки судовими органами.
В Росії для усиновлення був необхідним дозвіл монарха, а для осіб духовного
звання, крім цього, дозвіл єпархіальних архієреїв. [52 [116]Победоносцев К.
Курс гражданского права. Ч.2. – СПб, 1896. – С. 207.][116]
Звід Законів Цивільних, прийнятий Держрадою 10 січня 1832 року і введений в дію
1 січня 1835 року, що увібрав багатовіковий досвід правової культури минулого,
як і раніше, усіляко охороняв принцип становості. Ця обставина відбивалась в
конкретних правових приписах. Так, усиновлення потомственими дворянами,
православними служителями і почесними громадянами здійснювалося за постановами
губернських управ, а купцями – за постановами казенних палат, із затвердженням
в обох випадках Сенатом. У селян і міщан усиновлення здійснювалось припискою до
родини, для останніх – із затвердженням казенними палатами.
Щодо процедури усиновлення, яка існувала в Росії наприкінці ХІХ століття, то
простотою вона не відзначалась. Визначалась вона Статутом цивільного
судочинства в залежності від стану усиновлювача. Для дворян ця процедура була
особливо складною і складалась з декількох етапів: складання акта про
усиновлення у нотаріуса; подання цього акта на вирішення окружного суду за
місцем проживання усиновлювача; затвердження цього акта судовою палатою. При
розгляді клопотання про усиновлення окружним судом опікунська установа мала
надати “посвідчення”, яке підтверджувало, що усиновлення не зашкодить
усиновлюваному.
Так, закон не говорив про необхідність попереднього договору між учасниками
усиновлення, але, без сумніву, окружному суду (за місцем проживання
усиновлювача або особи, яка усиновлюється), який відає справами про
усиновлення, потрібно було подати докази, котрі засвідчують наявність згоди
всіх учасників усиновлення, тим більше, що особиста присутність їх в засіданні
суду не обов’язкова. Суду також необхідно було надати відомості і засвідчення,
що дотримані й інші вимоги закону – відносно віку, сімейного, станового
положенн
- Київ+380960830922