Ви є тут

Наукові основи регіонального сільськогосподарського землекористування (на прикладі Львівської області).

Автор: 
Будзяк Ольга Степанівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2002
Артикул:
0402U003516
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
УДОСКОНАЛЕННЯ ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИХ ЗАСАД
СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ
2.1. Теоретичні та методичні підходи щодо оцінки ефективності землекористування в регіоні

На сучасному етапі в Україні для сільськогосподарського землекористування гостро постала проблема врегулювання ступеня використання земель сільськогосподарського призначення і, в першу чергу родючих земель. Так, за 100-річний період втрати гумусу в ґрунтах Полісся становлять 18,9%, в Лісостепу - 21,9%, Степу - 19,5%. Сьогодні щорічні втрати гумусу відповідно становлять 0,18, 0,37 та 0,31 т/га [54, c.81]. Втім при дотриманні певних умов в землекористуванні можна досягти розумної рівноваги. Перш за все потрібно поступитися економічними показниками на користь екологічних та відрегулювати еколого-економічні відносини людини із землею. Таке врегулювання можливе при досконалому вивченні регіональної специфіки землекористування. Для вирішення цього завдання необхідно розробити ряд еколого-економічних показників сільськогосподарського землекористування, важливим при цьому є визначення земельної ділянки певних розмірів, з чіткими фіксованими межами і площею, яка використовується різними суб'єктами для даних цілей. Це може бути одна особа чи група людей. З екологічної точки зору земельна ділянка виступає як біогеоценоз, в якому компоненти природи тісно взаємопов'язані між собою. Зміна одного з них веде до зміни біогеоценозу в цілому. При цьому важливим при використанні землі в сільськогосподарських цілях є врахування можливих змін та проведення заходів по відновленню природної рівноваги в біогеоценозі. З економічної точки зору - це територія з характерною для неї кількістю трудових ресурсів та наявністю засобів виробництва, які мають вплив на вибір культур, об'єм виробництва та на величину сукупних затрат у даному виробництві.
Використання родючих земель Львівщини в першу чергу залежить від її природних умов та форм землекористування: індивідуальної, сімейної, колективної тощо. Так, територія області на півночі представлена Малим Поліссям - це знижена перезволожена рівнина з високим рівнем лісистості; в центрі - Лісостепом - височиною з високим рівнем розораності, а на півдні - горами. Необхідно враховувати особливості форм землекористування та досвід землекористування попередніх поколінь. Важливим є виявлення найбільш раціональних форм землекористування для кожної із природних зон з точки зору дотримання сучасних економічних та екологічних вимог. З цією метою нами виділяється система економічних, екологічних та організаційно-економічних показників (рис.2.1).
Як допоміжні іноді використовують локальні показники: гранично допустимі рівні ерозії, землемісткість продукції, середньообласна собівартість, ресурсовіддача.
Критерієм визначення екологічних показників в першу чергу служать кількісні та якісні характеристики стану земельних ресурсів та їх використання різними групами землекористувачів. Кожен з цих показників розкриває лише певну особливість землекористування регіону і не дає цілісної картини. Детально розглянемо ці показники.
Потенційні можливості землі, придатність її до сільськогосподарського виробництва та загальна продуктивність, яка здатна змінюватись в залежності від природних умов, в деякій мірі розкривають інший показник, а саме родючість ґрунту. Він визначається методом бонітування, суть якого в тому, що до уваги береться не сам ґрунт, а його основна відмінність від гірської породи - родючість.
На території України виділено 634 види ґрунтів, але роль їх в урожайності сільськогосподарських культур різна. Так, на Поліссі доля родючості дерново-підзолистого ґрунту в урожаї озимої пшениці складає 64-69%, в Лісостепу на сірих і темно-сірих лісових ґрунтах - 73-78%, на

чорноземах типових - 78-82%, а в Степу на чорноземах звичайних і південних - 81-82% [113, c.237]. Тому основними критеріями бонітування
взяті показники, які характеризують здатність ґрунту задовольняти потреби рослин в поживних речовинах і волозі, вмісті гумусу, наявності азоту, фосфору, калію та сприятливих умов зовнішнього середовища. Оскільки сама оцінка ґрунту має значення тільки в межах однієї зони, що характеризується однаковим кліматом, рослинністю та іншими природними умовами, то застосовується так званий екологічний підхід до бонітування, при якому ґрунт оцінюється в комплексі з природними умовами, в яких він знаходиться (рельєф, клімат, корінні породи, поверхневі та підземні води, рослинний та тваринний світ). При цьому природні умови оцінюються через систему поправочних коефіцієнтів.
Бонітування ґрунтів відіграє важливу роль в системі земельного кадастру, зокрема при економічній оцінці земель. Крім цього, воно дає можливість виявити лімітуючі регіональні показники родючості, які при певних агротехнічних заходах можна усунути, тим самим підвищивши рівень родючості ґрунту. До того ж бонітування сприяє веденню зональних систем землеробства, сівозмін і найбільш ефективному розподілу мінеральних добрив та інше.
Вперше метод оцінки природної родючості ґрунту був розроблений Докучаєвим В.В. і Сибірцевим Н.М. Згідно даного методу оцінювали ґрунт як природно-історичне тіло на основі природних влативостей і ознак. В подальшому цей метод критикували Прасолов Л.І., Коссович П.С., Костичев П.Н., Тімірязєв К.А. та інші. В результаті, в даному методі, викрито багато методичних недоліків. Дещо пізніше в Українській сільськогосподарській академії був розроблений агроекологічний метод бонітування ґрунту. В основу якого було покладено принципи природно-історичного методу оцінки земель Докучаєва-Сибірцева. Серед недоліків цього методу слід відмітити неможливість врахування горбистості рельєфу, дрібноконтурності полів і їх розчленованості ярами, наявність боліт та інших причин, які зменшують виробниче використання землі. Незважаючи на це природна родючість ґрунту є визначальною в обчисленні структури використовуваних земель: родючі ґрунти мают