РОЗДІЛ 2. ВПЛИВ СТРУКТУРИ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ
НА ПОВЕДІНКУ ПІДПРИЄМСТВ
2.1. Проблема структуризації відносин власності в економічній теорії
та практиці господарювання
Відому в колах дослідників економіки тезу, про можливість впливу
реструктуризації відносин власності на перебіг господарювання, здавалося б
немає необхідності спеціально доводити, особливо з огляду на сучасні перехідні
економіки. Проте, стосовно до традиційних ринкових економік, до цієї можливості
ставилися як до другорядної проблеми, що стояла після ряду інших ключових
питань. Але не випадковим виявилося швидке розповсюдження у другій половині
ХХ-го століття, так званої, „економічної теорії прав власності”, що
сформувалася в рамках неоінституціонального напряму економічної думки та
присвячена дослідженню впливу різних „пучків”, комбінацій прав власності на
перебіг господарювання.
Ця теорія в літературі розглядається як приклад, так званого, „економічного
імперіалізму” [107, с. 22; 46, с. 5], що ставить за мету пояснити фактори, які
в рамках ідейного багажу „мейнстриму” (неокласики) традиційно вважалися
зовнішніми і, отже, заданими. Таким чином, фактично йдеться про спробу
уніфікувати суспільствознавство на базі „мейнстриму” [82, с. 30]. Який же
евристичний (пізнавальний) заряд містить економічна теорія прав власності, коли
прибічники цієї теорії вважають її одним „з найбільш важливих просувань
економічної думки в післявоєнний період” [132]?
Так, на відміну від класичного, в тому числі і марксистського, підходу до
феномену власності, творці економічної теорії прав власності замість категорії
власність використовують поняття „право власності”. На їх думку, не якийсь
ресурс (благо) сам по собі виступає об’єктом відносин власності, а „пучок або
частка прав на використання ресурсу Ї от що є власністю” [36, с. 17]. Такий
підхід до феномену власності не розглядає її (власність) як єдине, неподільне,
необмежене та недоторкане поняття, і на яке в цьому плані спирався, судячи по
висновку про усування приватної власності в межах капіталізму (в зв’язку з
появою акціонерних товариств) марксизм. Даний підхід обґрунтовує
необов’язковість і навіть неефективність зосередження всіх складових даного
права, зокрема, володіння, користування та розпорядження в одних руках і
доводить, що розщеплення права власності на правомочності декількох осіб, його
специфікація (закріплення за кожною правомочністю чітко визначеної суб’єкта) не
є ерозією цього права, а виступає цілком нормальним явищем для економіки,
зорієнтованої на максимізацію ефекту від використання ресурсів. В зв’язку з
цим, економічна теорія прав власності виходить з того, що кожне господарське
рішення повинно спиратися на той набір прав власності, або „пучок”
правомочностей, який є необхідним і достатнім для найбільш ефективної
реалізації того чи іншого економічного проекту. Прагнення ж зосередити
абсолютні права власності може обтяжувати господарське рішення надлишковими
витратами по обслуговуванню цих прав, що призводитиме до зниження ефективності
даного рішення.
Серед наявних варіантів визначення повного „пучка” прав власності в літературі
найчастіше згадується перелік правомочностей, запропонований англійським
юристом А. Оноре [86, с. 112 – 128] , який включає в себе 11 наступних
складових:
право володіння, тобто виняткового фізичного контролю над благом;
право користування, тобто особистого використання блага;
право розпорядження або управління, тобто прийняття рішень щодо
того, як і ким благо може бути використане;
право привласнення або право на дохід, тобто на отримання благ, що виникають
від попереднього особистого користування ресурсу чи від надання дозволу іншим
особам користуватися ним;
право суверена, тобто право на відчуження, споживання, марнотратство, зміну чи
знищення блага;
право на безпеку блага, тобто імунітет від експропріації блага;
право на перехід блага в спадщину чи за заповітом;
право на безстроковість, тобто необмеженість володіння правомочностями щодо
блага у часі, коли інше спеціально не передбачено у контракті;
право на заборону шкідливого використання блага, якщо це пов'язано з
виникненням негативних зовнішніх ефектів;
відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість позбавлення блага на
сплату боргу;
залишковий характер, що полягає в очікуванні „природного” повернення переданих
комусь правомочностей після закінчення терміну їх передачі чи у випадку втрати
останньою сили з якихось причин.
Наведені складові повного „пучка” прав власності, що були запропоновані А.
Оноре, можуть утворювати різноманітні комбінації цих прав. А той факт, що
останні можуть бути розосереджені між різними особами, обумовлює можливість
існування різноманітних форм власності. Разом з тим існує думка, що не всі з
можливих комбінацій зазначених правомочностей заслуговують на те, аби
називатися правами власності. При цьому вважається, що у комбінаціях
правомочностей, які могли б бути визнані саме правами власності, обов’язково
має бути присутнім хоча б одна з перших п’яти складових наведеного переліку А.
Оноре [17, с. 21]. Проте, на думку одних з фундаторів економічної теорії прав
власності А. Алчияна та Г. Демсеця, такий підхід є не коректним, оскільки
судити про те, в якій мірі та чи інша правомочність на ресурс (благо) належить
власникові, можна лише по фактичному використанню даного блага [2, с. 17].
Права власності в економічній теорії останніх розуміються як санкціоновані
суспільством (законами держави, адміністративними розпорядженнями, традиціями,
звичаями тощо) поведінкові відносини з приводу благ (ресурсів), яких будь-яка
ос
- Київ+380960830922