Ви є тут

Правове регулювання розірвання цивільно-правових договорів за цивільним законодавством України

Автор: 
Процьків Наталія Миколаївна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2003
Артикул:
3403U001879
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2.
Підстави, порядок та наслідки розірвання договору.
2.1. Особливості розірвання договору за угодою сторін
Цивільне законодавство в якості основного способу розірвання договору передбачає розірвання за угодою сторін (ст. 220 ЦК). В новому Цивільному кодексі це правило передбачене ст. 651. При цьому такий спосіб в найменшій мірі вимагає правового регулювання внаслідок своєї безконфліктності. Тому що між сторонами не виникає спір відносно дострокового припинення дії договору і умов, на яких воно повинно пройти. Право сторін за власною угодою розірвати договір базується на принципі свободи договору. Свобода договору - це досить об'ємне поняття. В найбільш чистому вигляді воно характеризується наступними моментами:
1) договір є вільне погодження волевиявлень;
2) об'єктом договору може бути будь-який предмет чи дія;
3) умови договору повністю визначаються волею сторін;
4) форма укладення договору залежить від розсуду сторін;
5) розірвання договору можливе лише на вимогу однієї із сторін;
6) наслідки невиконання договору, якщо вони були обумовлені в самому договорі, не можуть бути змінені судовими органами;
7) відповідальність за невиконання договору повинна бути чисто цивільною.[113]34 Звичайно така характеристика свободи договору досить ідеалізована, і реалізація кожного названого елементу має досить багато законодавчих обмежень, але основні позиції змісту свободи договору визначені Ф.І. Гавзе - вірні.
У зв'язку з цим свободу розірвання договору можна розглянути як складову і невід'ємну частину принципу свободи договору. Свобода договору відноситься до основних начал цивільного законодавства. На принципі свободи договору базується механізм конкуренції. Важливість даного принципу пояснюється і тим, що він не допускає необґрунтованого адміністративного втручання в цивільний обіг.
Регулювання взаємовідносин учасників договору переважно здійснюється диспозитивними нормами, які діють тільки в тому випадку, якщо інше не встановлено угодою сторін. Це стосується і розірвання договорів. А тому учасникам цивільних правовідносин забезпечується свобода і можливість прояву ініціативи. Однак, визначаючи долю договору сторони не мають права порушувати імперативні норми закону та інших правових актів.
Гарантії свободи договору найбільш детально представлені в антимонопольному законодавстві.
Разом з тим необхідно відмітити, що свобода договору взагалі і свобода розірвання договору зокрема не може бути абсолютною, оскільки людина, яка живе в суспільстві, не може бути абсолютно вільною. Вона повинна дотримуватись правил даного суспільства, свобода однієї особи не повинна порушувати свободу іншої.
Індивідуальна свобода, яка складає основу свободи договорів, відносна. Приймаючи відповідне рішення громадяни і юридичні особи повинні керуватися існуючими на даний момент законами. Закон в даному випадку виступає в ролі обмежувача свободи договору.
Як зазначав І.О. Покровський "Принцип свободи договору обмежується як зі сторони закону, так і зі сторони позазаконних критеріїв. В якості яких є "громадський порядок" і "добрі нрави".[224]35
Всі проблеми, пов'язані із здійсненням принципу свободи договору набувають загострення, коли справа стосується економічних відносин. Обмеження свободи договору служить також для захисту слабшої сторони, яке починається зі стадії укладення договору і закінчується його виконанням та відповідальністю за порушення умов. При оцінці позицій, які займають або будуть займати сторони в укладеному ними договорі, необхідно мати на увазі, що економічна і юридична свобода договору не завжди співпадають. З цієї причини не виключено, що одна з сторін під впливом різноманітних факторів економічного характеру повинна погодитись на умови, запропоновані контрагентом. І це не дивлячись на право, надане їй законом не приймати пропозицію.
За таких умов можливі випадки жорсткої економічної експлуатації. Сторона, економічно сильніша, користується потребою слабшої сторони і ставить їй тяжкі умови, на які та повинна погодитись. Таким чином, принцип свободи договору, закріплює економічну несвободу і за певних умов може бути фактом дійсного економічного рабства.[224]36 Все це ставить перед правом проблему: як відноситись до подібних договорів і які знайти засоби для захисту економічно слабших.
Договірна свобода в сучасних умовах сама по собі не може гарантувати справедливе регулювання відносин між учасниками. Більш сильна сторона, в більшості випадків, може диктувати контрагенту свою волю. Так С.С. Алєксєєв зазначав, що в сучасному суспільстві "велика свобода" веде до постійного антагонізму між всіма його членами, а тому силу антагонізму можна і потрібно блокувати.[89]2
З проблемою даного роду зустрічається будь-яке право з давніх часів і до сьогоднішнього дня. Тому в даному випадку виникає необхідність відступити від принципу юридичної і тим самим формальної рівності. За наявності достатніх підстав законодавець надає певні переваги більш слабшій стороні пари укладенні договору, визначені його змісту, а також можливості зміни та розірвання. Наприклад, при захисті прав споживачів, тому що у договорі купівлі-продажу більш захищені покупці.
Як вказує М.І. Брагінський, "наділення сторін широкою можливістю визначати долю договору складає одне з прямих виражень договірної свободи: ті, які наділені правом укладати договір за власною волею, повинні в принципі бути і вільні в питаннях його розірвання".[101]37 Свобода договору могла б бути абсолютною лише за умови, що всі нормативні акти, які регулюють цивільні правовідносини складались виключно з диспозитивних і факультативних норм. Але подібний шлях призвів би до загибелі економіки країни, її соціальних програм. Тому законодавство ні однієї країни не пішло таким шляхом. В ідеалі, договір завжди повинен розриватися за угодою сторін, оскільки він і починається як угода двох або більше осіб про встановлення, зміну або припинення цивільних пра