РОЗДІЛ 2
МУЗИКА ДЛЯ БАНДУРИ У ТВОРЧОМУ ДОРОБКУ М.ДРЕМЛЮГИ ЯК ВИЗНАЧНИЙ ПРОЯВ ЖАНРУ
2.3. Традиційний бандурний репертуар та чинники його оновлення у ХХ столітті
2.1.1. Функціонування бандури у соціокультурному середовищі та формування бандурного репертуару: історичний аспект
Бандурне мистецтво сягає своїм корінням далеко в глибину століть. Попередниками бандуристів, очевидно, слід вважати давньоруських співців. Д.Ревуцький у своїй праці "Українські думи та пісні історичні" (1919) вибудовує наступний ряд: співець Боян, персонаж давньоруської літературної пам'ятки - "Слова о полку Ігоревім"; реальна історична особа - співець Митуса, згадка про якого міститься у Волинському літописі 1241 року; а також численні анонімні "гудці", "сварці", "скоморохи", "шпилі", "празднословці", "сміхословці", що мандрували Руссю у XII-XIII століттях [122, 20].
Однак, питання про початок формування кобзарства донині є однією з невирішених, дискусійних проблем музичної україністики: як вважає, безперечно, найбільш авторитетна дослідниця української епічної традиції С. Грица, "проблема формування кобзарства та його виконавського репертуару вимагає ще ґрунтовного дослідження" [23, 106]. Тому, не вдаючись в деталі, спробуймо по можливості висвітлити ті аспекти цього питання, що мають сутнісне значення у контексті даного дослідження.
Кобзарі та лірники віддавна стали носіями народного професіоналізму, що мав велике просвітницьке та художнє значення. Як вважає С.Грица, "кобзарство і лірництво становлять два відгалуження в українському народно-професійному виконавстві" [21, 49]. Кобзарські братства (корпорації) були одним з головних факторів функціонування кобзарсько-бандурного мистецтва в цілому, бо виконували функції збереження, передачі та подальшого розвитку традиції. Характеризуючи цілком відмінний від інших тип традиційної кобзарської освіти, С.Баштан пише: "При братствах існували своєрідні школи, де формувалась особлива специфічна форма музичної народно-професіональної освіти, коли вчитель-кобзар і учень були своєрідною індивідуальною і єдиною ланкою в передачі знань, і коли їх стосунки формувались певними умовами (вчитель та учень були незрячими, а сприйняття майстерності вчителя - цілком інтуїтивним)"8 [5, 21].
Отже, кобзарі мали свою особливу систему організації (на рівні загальної організації з відповідним територіальним розподілом, освіти, стилістики, творчості, етикету тощо), що формувалася протягом кількох століть. С.Грица вважає, що можна знайти безперечні аналогії між інститутами народного професіоналізму, що сформувалися в Україні, на Балканах, Кавказі і в Середній Азії. До факторів типологічної подібності їхніх структур вона відносить наступні: "1) обов'язкове володіння грою на музичному інструменті; 2) спеціальне для даного професіонального осередку репертуаром та етикетом поведінки, у ряді випадків цеховою мовою як засобом професійної конспірації; 3) виконавську манеру співу та гри, що вироблялась певним локальним осередком протягом тривалого часу, формувала певний виконавський стиль; 4) дотримання усталених громадою юридичних норм, що захищали її права і права кожного члена зокрема" [22, 158]. Як бачимо, репертуар у цій системі посідав особливо важливе місце, був, безперечно, одним з найважливіших структуроутворюючих факторів.
Згадки про бандуристів, які служили при дворах польських вельмож та королівських осіб, датуються XV століттям. Так, Г. Хоткевич, спираючись на подібні історичні свідоцтва, писав про професійного виконавця дум у супроводі бандури Чурила, який служив при дворі польського короля і Великого князя Литовського Зигмунта І Старого [150]. Таким чином, йдеться про виконавський тип придворних музикантів і функцію розважального музикування, що виконувалася придворними бандуристами.
У козачому війську був репрезентований другий виконавський тип бандуриста, функція якого полягала в оспівуванні звитяжних подвигів козаків, піднятті бойового духу тощо. Згадки про цей тип також знаходимо у працях Г. Хоткевича, який, посилаючись на одну з праць польського дослідника Паяроцького, наводить його опис козаків, які "почали виробляти всякі штуки, стріляючи, співаючи та на кобзах граючи" [151, 21].
Саме думи - ці унікальні "монументальні епічні твори, які виконуються у формі імпровізованої мелодекламації в супроводі кобзи-бандури або ліри" [23, 105] - складали основу репертуару бандуристів починаючи з козачої доби в історії України (XVI-XVII століть). За тих часів думи послідовно відбивали актуальні події та настрої. Про їх політичну гостроту та злободенність, що нерідко ставали джерелом небезпеки для виконавців, свідчать багато історичних фактів. Наведемо один з них. Посилаючись на так звану "Коденську книгу", в якій перелічуються усі покарані поляками після бурхливого гайдамацького повстання 70-х років XVIII століття, Д.Ревуцький пише: "1770 року стято голови за поклик до боротьби з панством трьом бандуристам: "Прокопові Скрязі, Михайлові Сокового зятеві й Василеві Варченкові"" [122, 14]. Дослідник також наводить відомості про те надзвичайно велике значення, що надавалося кобзарям у козачому війську: "Сліпих музиків приймали до військової служби й давали їм платню нарівні з вояками" [122, 14].
Головними темами, що оспівувалися в думах, були наступні: попадання в неволю турецьку, тягар неволі, мрія про визволення, втеча, потурчення, молодецький герць з турками або татарами, самітня смерть козакова в степу, гульня козацька і поділ здобичі, мотиви соціальної боротьби "голоти" тощо [122, 17]. Саме про це оповідають такі івдомі твори, як "Дума про козака Голоту", "Дума про Азовських братів", "Дума про Ґанджу Андибера", "Дума про Самійла Кішку", "Дума про Олексія Поповича", "Дума про втечу трьох братів з Азова", "Дума про смерть трьох братів біля річки Самарки", "Дума про Марусю Богуславку". Великого значення набували також мотиви, що начебто відсувалися на "другий план", але ніби пронизували думи зсередини: любов до батьківщини, дух товариства, сила родинної основи, втілена,
- Київ+380960830922