РОЗДІЛ 2
БАЙРОНІЗМ ЯК ПІДСУМОК РЕНЕСАНСНО-ПРОСВІТНИЦЬКИХ ТЕНДЕНЦІЙ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ДУХОВНОГО ПОШУКУ
1.1. Європейський романтизм як спадкоємець ренесансного людиноцентризму
Байронізм, як і романтизм в цілому, почав формуватися задовго до Французької революції 1789 р., і, як показує аналіз його характерних рис, саме в надрах світогляду Просвітництва. Нехай традиційний марксистський погляд на романтизм як "революційне заперечення" спадщини Просвітництва небезпідставний, але не варто ігнорувати й "еволюційного" моменту - формування передромантичних поглядів якраз в надрах просвітницької концепції світу й людини. Це стосується й романтизму взагалі, й творчості Байрона та Шевченка зокрема.
Взаємодія романтизму з Просвітництвом мала характер діалектичний. Романтичне заперечення механістичності й раціоналізму просвітників не відміняє спадкоємності щодо першооснови просвітницької ідеології, що парадоксально об'єднувала, як свідчать твори Ґоббса, Локка, Юма чи Лейбніца, всеохоплювальний емпіризм та "позитивістську" установку з визнанням значення почуття та ірраціональних начал. Тут пристрасть поєднувалася зі страхом перед свободою пристрасті, що ототожнювалася з хаосом.
Літературно-митецька програма класицизму сконденсувала в епоху Просвітництва силові лінії проблеми. З одного боку, домінантна класицистська колізія боротьби почуття та обов'язку лапідарно виражала "просвітницьке" прагнення приборкати емоційно-чуттєву сферу в людині. Але саме на трагедійності задушеної пристрасті будує, наприклад, свій образ світу найбільший з поетів класицизму Расін, входячи у суперечність зі
"своєю" ж теорією. І скільки б сентименталісти та романтики не дорікали письменникам-класицистам за їхній механістичний раціоналізм, вони здебільшого не лише відштовхуються від досвіду своїх попередників, а й прямо виходять з нього. Бо досвід цей не може бути зведений до "маніфесту".
XVIII сторіччя зовсім не було епохою виняткового домінування інтелектуалізму і здорового глузду. Розвій містицизму, який знайшов свій повний вияв у вшануванні Каліостро, програма лібертинізму, що залишає далеко позаду найсміливіші діяння "сексуальної революції" ХХ ст. (чого варта хоча б постать де Сада), установка на безкрайній і бездумний гедонізм в мистецтві рококо, яка породила наприкінці ХVІІІ ст. термін "декаданс", - все це теж грані епохи Просвітництва, вияв її пошуку. Очевидно, що згадані речі, успадковуючи окультизм та гедоністичні настрої Відродження, одночасно є проявом ренесансного людиноцентризму, який був висунутий на зміну раціоналістичому теоцентризму Середньовіччя. Парадокс полягає в тому, що саме схоластика середньовічних університетських студій, яка розвиває логіку біблійної концепції в раціоналістичних формах античного розумування, була "обличчям" Середньовіччя, що активно боролося з "язичницькою пітьмою", міфо-поетичною картиною буття. Логіцизм декартового типу, що становить головний нерв просвітницького світогляду, вже не хоче пам'ятати про свої джерела, безпідставно ототожнюючи все містичне й ірраціональне з вірою та клерикалізмом.
Але епоха культивувала й протилежну, ірраціоналістичну тенденцію. Це був час, коли уява і фантазія почали вважатися не менш суттєвою рисою інтелектуального життя, ніж логіцизм - вони розширювали уявлення про світ, природу, взаємовідносини людини і всесвіту. Формується вчення про генія у А.Баумґартена (праця "Про складові елементи розуму, що мислить художньо", в якій натхнення проголошено не менш суттєвим явищем, ніж здатність до мудрування). Щоправда, геніальність Баумґартен розглядає лише як сферу артистичного, так само, як і Е.Кант, який у трактаті "Про генія" трактує проблему також у площині винятково художньої творчості. Та Кант одночасно вже визначає артистичну особистість як елітарну тому, що вона здатна зректися диктату "плаского рівня" логіки. Кант порушує питання і про геніальність в науці, хоча й проводить межу між генієм у мистецтві та генієм-ученим (в першому випадку - оригінальна творчість, створення нового, "художнього" світу; в другому - лише повнота опису, а не здатність до креативної творчості). У вченні Гегеля саме ця креативна здатність митця творити "з нічого" виноситься за рамки філософсько-логічної думки ("Естетика"), хоча, щоправда, мистецтво розглядається як архаїка, що поступиться в майбутньому науці.
А втім якраз креативна обдарованість постає в центрі уваги найвизначніших філософів епохи, руйнуючи традиційний авторитет логічних операцій.
Вже у другій половині XVIII ст. в духовній культурі й літературі Європи визначаються явища і тенденції, які розвиваються в єдиному напрямі і являють собою ще не усталену систему так званого передромантизму, який провіщав романтизм, готуючи для нього ґрунт. Це, наприклад, англійський готичний роман з його цікавістю до магії зла та роздвоєного людського "я", що прагне відійти від полюсу добра.
У середині останнього десятиліття XVIII ст. завершилося формування романтизму, як одного з найважливіших етапів літературного процесу (Йєнський гурток, який відіграв визначну роль у становленні німецького і загалом європейського романтизму; "озерна школа", що знаменувала народження англійського романтизму; ґейдельберзький та швабський гуртки та ін.). Наприкінці століття розгортається романтичний переворот в естетичній свідомості й художній творчості, створюються нові засади й структура художнього мислення, формується нова система літературних напрямів, стилів і жанрів.
Органічно виключаючи філістерство, романтизм складався й розвивався як глибока культурна концепція, багатогранна й розгалужена, чим він зрівнюється з іншими великими епохами в історії європейської культури, такими, як Середньовіччя, Відродження, Реформація та Контрреформація, Просвітництво. Поштовхом для виникнення романтизму був глибинний і потужний духовний імпульс до створення принципово нових світоглядних структур, принципів і моделей мислення, які поширювалися на різні сфери духовно-практичної діяльно
- Київ+380960830922