Вы здесь

Українська художня традиція у прозі М.А.Булгакова.

Автор: 
АЛЕКСЄЄВА Олександра Петрівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2003
Артикул:
0403U002077
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ДАВНЬОУКРАЇНСЬКІ ТРАДИЦІЇ В ПРОЗІ М.А. БУЛГАКОВА
2.1. Давньоукраїнська художня просторова модель у прозі
М.А. Булгакова
Культурні і художні традиції періоду Київської Русі сприймались як невід'ємна частина того культурного світу, у якому жив письменник М.А. Булгаков. Традиції літописів, художньої літератури, іконографії Київської Русі сприймалися в ХІХ - ХХ століттях як давньоруські, існували в культурі як її частина, здебільшого навіть не усвідомлюючись і не піддаючись аналізу. Тому, розглядаючи ці традиції у творчості російського класика, на наш погляд, немає необхідності спеціально звертатися до джерел інформації, звідки б він міг почерпнути знання про ці традиції: вони іманентно присутні в сучасній культурі, як російській, так і українській.
Становить інтерес втілення в булгаківській прозі просторової моделі, характерної для давньоруського світосприйняття. Мова йде про протиставлення власне давньоруського культурного простору її степовим південно-східним окраїнам, тим територіям, звідки завжди можна було очікувати навали ворогів. Через постійні вторгнення печенігів, половців, татаро-монголів і інших племен ця територія у свідомості людей відчужувалася як культурно незасвоєна, дика, що несе небезпеку.
Л.М. Гумільов пише: "...у ХІІ в. колишня степова окраїна Київської Русі перетворилася спочатку на "Землю незнаєму", потім на "Великий луг" і нарешті, на "Дике поле", підкорене росіянами і їхніми союзниками лише наприкінці XVIII ст." [66; 467] . Час відторгнення цих земель був пов'язаний з кризою Київської Русі і зародженням Русі Московської, між якими Л. Гумільов відзначає істотне розходження, як він сам каже, "не в культурі, а у вдачах і звичаях, тобто поведінкових стереотипах" [66; 466]. Той же дослідник вважає: "...млява Давня Русь XII - XIII ст. мало походила на Московську, енергійну, працьовиту, що набухала новою пасіонарністю" [66;486]. Як татаро-монгольська навала, так і постійні битви з половцями несли із собою тривоги і зміни для Русі, і одним із джерел цих змін виявлялося те ж "дике поле".
Якщо спробувати визначити архетип цього "дикого поля", то ми одержимо щось далеке, культурою незасвоєне, небезпечне (тому що з боку степів з'являлися вороги) і в той же час таке, що несе зміни - неокультурений простір, що протистоїть усталеним нормам. У різний час цей архетип обростає різними поняттями і уявленнями.
Ряд ранніх творів М.А. Булгакова, у тому числі і роман "Белая гвардия", присвячені епосі кризи колишньої культури і часу напрацювання нових поведінкових стереотипів. В.Я. Лакшин пише: "... у "Белой гвардии" наявна спроба вийти за межі свого <...> досвіду і окреслити сцени пером історичним" [27; 22] . І хоча цим не вичерпується зміст роману, нас буде цікавити специфіка втілення в ньому історії.
Так, деякі вказівки в тексті роману безпосередньо апелюють до історичної пам'яті. Наприклад, це має місце в епізоді погоні петлюрівців за Олексієм Турбіним: "Лишь только доктор повернулся, изумление выросло в глазах преследователя, и доктору показалось, что это монгольские раскосые глаза" [27; 346]. Згадування про монгольські розкосі очі дає уявлення про глибоко закладений у свідомості образ ворога, чи не на фізіологічному рівні, тим більше, що тут же сказано про пробудження в душі самого Турбіна "мудрого звериного инстинкта". Наступного разу мова про татар заходить при описі параду українських військ на Софійській площі: "В черной прорези многоэтажной колокольни, встречавшей некогда тревожным звоном косых татар, видно было, как метались и кричали маленькие колокола, словно яростные собаки на цепи" [27; 384].
Дзвіниця київського Софійського собору, про яку йде мова, у реальності була побудована набагато пізніше самого собору і, відповідно, пізніше татаро-монгольської навали, так що зустрічати тривожним дзенькотом татар насправді не могла. Але М. Булгаков у своєму романі пише про Місто - і це не тільки Київ, але щось більше, ніж просто Київ у визначений момент. У його художньому просторі київські реалії невід'ємні від історії.
Для нас важлива паралель відчуття небезпеки, тривоги "тоді" і "зараз", що відсилає читача до давніх часів. Порівняння дзвонів із собаками на ланцюгу - це те саме попередження про небезпеку, тільки викликане воно цього разу не татарами, а своїми, у яких пробуджується щось степове і безконтрольне.
Як пише В.Я. Лакшин, "Будинок і Місто - два головних неживих герої книги" [27; 23] . Спробуємо розглянути роман як літопис протистояння двох світів: світу культури і світу хаосу. Перший пов'язаний з Будинком і Містом, віковими традиціями, аристократичною культурою і теплом звичних людських стосунків. Другий - з невідомою руйнівною силою, що невпинною ходою крокує на Місто.
На перший погляд, це просто незрозуміла сила, що виходить із повсталих сіл і несе руйнування; уособленням її є міфологічний герой - Петлюра, що міг би уособлювати й образ ворога. Насправді ж він далеко не настільки однозначний. Оскільки автор співвідносить події, що відбуваються, з часами "косооких татар", спробуємо порівняти даний образ з інтерпретацією образу ворога в літописі, що відображає події XIII століття.
Відразу відзначимо загальні риси зображення ворога в романі М. Булгакова й у Лаврентіївському літописі. І в тому, і в іншому випадку мають місце наступні показники: часткова міфологизація образу ворога; духовно-історична оцінка його появи; розвиток есхатологичних мотивів у зв'язку з його навалою.
Міфологизації образу ворога сприяє його загадковість. У літописі читаємо: "У той же рік прийшли народи, про які ніхто точно не знає, хто вони і звідкіля з'явилися, і яка їхня мова, і якого вони племені, і якої віри" [141; 133]. А от як описується в романі походження Симона Петлюри: "Прошлое Симона было погружено в глубочайший мрак. Говорили, что он будто бы бухгалтер.
- Нет, счетовод.
- Нет, студент" [27; 228]. Гіпотетичний перелік