РОЗДІЛ 2
ОРГАНІЗАЦІЯ УПРАВЛІННЯ МИТНОЮ СПРАВОЮ
2.1. Загальна характеристика системи державного управління
митною справою
Велику групу адміністративно-правових засобів здійснення митної справи становлять засоби організації управління нею. Іншими словами, мова йде про визначення кола суб'єктів управління в цій сфері та їх правового статусу. Проте, перш ніж вести мову про види цих суб'єктів, їх місце в системі державної влади, необхідно певну увагу приділити аналізу деяких загальних питань державного управління, без якого характеристика зазначених адміністративно-правових засобів буде дещо поверховою.
У вітчизняній та зарубіжній літературі ще не склалося сталого і загальновизнаного поняття державного управління. Одні його трактують з точки зору суті, реального змісту, інші - форм, яких воно набирає і в яких функціонує. Найчастіше воно визначається шляхом відмежування один від одного видів державної діяльності - вся позазаконодавча та позасудова діяльність держави і становить зміст державного управління [80, с. 10].
Державне управління як частина державної діяльності має своїм основним призначенням здійснення виконавчої влади. Державний характер такого управління полягає в тому, що в його процесі реалізуються завдання, функції та інтереси держави. Виконавча діяльність є основним призначенням державного управління і складає першу, найбільш важливу його сторону. Разом з тим для безпосереднього управління різними сферами характерною є розпорядча діяльність, яка становить другу сторону державного управління. Виконавча і розпорядча діяльність органів виконавчої влади виявляється у відносинах влади і підпорядкування, наданні суб'єктам, що її здійснюють, юридично-владних повноважень. Як самостійній формі державної діяльності державному управлінню властиві характерні риси, що випливають із його природи - здіснення виконавчих і розпорядчих повноважень:
а) загальнодержавний характер, оскільки воно охоплює найбільш важливі сторони життя держави та суспільства;
б) спрямованість на виконання Конституції та законів України (підзаконна діяльність);
в) юридично-владний, розпорядчий характер;
г) організаційний зміст, за допомогою якого досягаються регулювання і координація спільної праці людей;
ґ) активність і цілеспрямованість, має безпосередніми об'єктами свого впливу різні галузі;
д) безперервне і постійне здійснення [46, с. 7-8].
Досить ґрунтовний аналіз специфіки державного управління в наш час здійснено в колективній праці з такою ж назвою [80, с. 11-12]. В ній зазначається, що нові завдання і функції держави перехідного періоду зумовлюють і новий зміст її управлінської діяльності, і отже, визначають форми, методи управління, систему та структуру органів державного управління. Раніше у наукових публікаціях домінуючою позицією були положення, за якими державне управління розглядалося як управління людьми. І для цього було досить підстав, оскільки державне управління як політична та владно-примусова діяльність, що одержала ці якості від держави - політичної організації, вважалося чисто політичною категорією, покликаною впливати лише на поведінку людей в потрібному для пануючого класу напрямі. Але тим самим затушовувались ознаки управління як специфічного виду суспільної діяльності.
Навіть за найпростіших форм організації колективної праці функції управління не обмежувалися тільки впливом на поведінку людей, воно справляло і загальні функції, що виникають з руху усього виробничого механізму та потреб розвитку суспільства як єдиного цілого. Суспільні процеси є загальним об'єктом управлінської діяльності держави. Та управління - різноманітна державна діяльність, яка охоплює не тільки сфери виробництва та розподілу, але і сферу духовного життя, різні сторони людського співжиття.
Зрозуміло, управлінський вплив спрямований насамперед на поведінку людей. Однак держава управляє не тільки людьми, а й речовими елементами виробничого та духовного життя людини - природними, матеріальними і фінансовими ресурсами, територіями, матеріальними об'єктами культури, тобто усіма тими "речами", що перебувають у її розпорядженні. Навіть за умов значного скорочення кількості об'єктів державної власності в процесі приватизації в безпосередньому володінні держави залишаються найбільші підприємства базових галузей економіки та військово-промислового комплексу.
Владно-примусовий характер державного управління в ринкових умовах якісно змінюється, хоч і зберігає свою принципову природу (мається на увазі владна природа, оскільки її витоками є державна воля). Здійснення загальних функцій, обслуговування суспільних потреб не виключає застосування владнорегулюючих і примусових заходів державного управління, але вони становлять лише допоміжну основу змісту цієї діяльності. Це - заходи заохочення, стимулювання, переконання, формування громадської думки та свідомості, почуття відповідальності та обов'язку. Лише у підтриманні встановленого правопорядку держава залишається непохитною і широко застосовує владно-примусові засоби.
Становище сторін управлінських відносин будується на засадах владної субординації (підпорядкованості), яку розуміють (в широкому суспільному плані) як втілення принципів "влада - підкорення" або "розпорядження - виконання" у системі "суб'єкт управління - об'єкт управління". Завдяки своєму суспільному призначенню суб'єкт управління перебуває начебто над керованим об'єктом. Лише в такому розумінні можна говорити про так званий "вертикальний" характер управлінських відносин. Звідси, становище суб'єкта і об'єкта управління "по вертикалі" є не одним з можливих, як дехто вважає, варіантів управлінських відносин, а необхідною якістю цих відносин, що дає змогу визначити їх як власне управлінські.
Саме в цьому полягає одна з головних структурних особливостей управлінських відносин. Без неї вони втрачають своє соціальне значення, не виправдовують свого місця в сукупності суспільних відносин. Але керо