РОЗДІЛ 2
ВОДЯНІ МЛИНИ
2.1. Борошномельні
З давніх часів на Волині, багатій на водні ресурси, будувалися водяні борошномельні млини різної конструкції. Де тільки спостерігалися сприятливі умови для їх роботи, там вони й споруджувалися. Розміщувалися млини на греблях великих і малих річок, струмків, потічків, на ставках та озерах, у містах, містечках, селах, слободках і хуторах [158, с. 45]. За даними 1569 р., на землях воєводства налічувалося 767 млинів [295, т.19, с. 93 - 95]. З них 484 - у сільській місцевості, решта (283) - у містах і містечках. За підрахунками О. С. Компан, на один лан орної землі припадало в середньому по одному млину або на кожну ділянку землі в довжину 7 і ширину 6 км [68, с. 283].
Процес збільшення кількості млинів спостерігався упродовж другої половини ХVІ ст. З'являлися вони то в одному, то в іншому місці. У 1570 р. чотири млини виникло в селах Павлика та Камінь-Каширський. За 13 років (з 1570 по 1583 рр.) кількість жорен зросла з 578 до 844 [49, с. 158]. На греблі Сірницького ставу, біля дороги та Підгоровської луки, борошномельний заклад (1588 р.) з'явився недалеко села Жидичин Луцького повіту. В кінці ХVІ ст. можна було бачити нові й відремонтовані старі млини біля Луцька, Володимира, Кременця та ін. міст і селищ [118, с. 68 - 70]. У деяких останніх поселеннях діяло по кілька осередків борошномельного промислу. У селі Литовеж діяли 7 млинів. На початку ХVІІ ст. на Волині налічувалося всього до 1000 закладів, з них у селах - 620.
У першій половині ХVІІ ст. три млини з'явилися у селах Баєво та Коршево [51, с. 223; 120, т.1, с. 150 - 153], стільки ж - на річці Стохід, вісім - на р. Случ і її притоці Острополі [248, арк. 23]. Близько 35 промислів розташовувалися на берегах річок Горинь і Случ. Діяли вони у населених пунктах Дубно, Заблудово, Ниляновичі, Олики [8, арк. 5, 241, арк. 56]. Заклад з кількома жорнами й ступами для товчення проса та виготовлення круп з різних злакових культур працювало на греблі річки Луга у передмісті Володимира, що називалося "Владича гора" (1649 р.) [108, арк. 6]. Декілька - над річкою Турія в селі Полівка в 20 верствах від Володимира [133, с. 49, 50]. Усього у Волинському воєводстві протягом другої половини ХVІ - першої половини ХVІІ ст. діяло різночасно до 1300 млинів. Переважна більшість їх (870) розташовувалася у селах, на хуторах і слободках, решта (430) - у містах і містечках.
Незважаючи на значне розповсюдження водяних борошномельних млинів, поруч з ними на території краю будувалися вітряні, де використовувалася енергія сили вітру. Населення користувалося також ручними жорнами. Більші з них оберталися силою коней або волів, які називалися воляниними [42, с. 1620].
Млинарський промисел на Волині, як і на території всієї України, існував тривалий час [269, с. 12]. За станом на 1917 р., у 9 українських губерніях Російської імперії було близько 120 тис. водяних млинів. З них до 10 тис. - середніх, 700 - великих. Усі млини, разом взяті, перемелювали щорічно до 8 млн. тонн зерна або 1/4 товарної продукції Російської імперії [42, с. 1620].
Бачачи прибутковість млинового господарства (до 15% від усіх грошових надходжень із земельних володінь), польський уряд і воєводська адміністрація тримали під суворим контролем будівництво та експлуатацію закладів. Самовільна побудова й заняття борошномельним виробництвом суворо каралися. Зокрема 2 листопада 1574 р. землянину Д. Перекальському (Луцький повіт) було вручено судове нагадування, а потім і позов до міського суду за самовільне будівництво млина в селі Перекалах [201, арк. 383].
Бажаючі займатися борошномельним виробництвом змушені були звертатися до органів влади за отриманням дозволу на спорудження та обладнання промислу. Про це свідчать універсали, грамоти польських королів, листи великих землевласників, що збереглися до наших днів [115, с. 17]. У них давався дозвіл не лише на спорудження та експлуатацію млина, а й визначався розмір сплати податку залежно від кількості жорен, водяних коліс та ступ [53, 15]. Поборца Волинського воєводства М. Семашко (13 серпня 1631 р.) подав такі дані про щорічний збір податків з млинів у Володимирському повіті: від одних жорен бралося по 12 грошів литовських, ступи - 2,5, у Володимирській єпископії від жорен - по 24 гроші, ступи - 15 [101, арк.1]. Подібні розміри оподаткування спостерігалися у Луцькому та Кременецькому повітах. Різниця в оподаткуванні млинів у єпископії пов'язана з тим, що борошномельне господарство не було звільнене від сплати податків за перемелювання зерна на борошно та виробництво круп для окремих категорій населення, зокрема магнатів. Крім того, єпископія була орендарем гребель, мостів, шинків, митних зборів тощо.
За несвоєчасну сплату податків до боржників вживалися дійові заходи впливу, навіть до конфіскації закладу. Луцький міський суд своїм рішенням від 23 квітня 1587 р. позбавив права власності на млин і 0,5 ставу у маєтку Довге шляхтича М. Гулевича, який не сплатив податків у сумі 500 злотих [200, арк. 52].
Власниками млинів були представники різних соціальних верств населення. Переважну більшість з них становили землевласники, які володіли значними земельними площами, річками, озерами, болотами та ін., де можна було спорудити промисли. Працювали вони на землях магнатів Збаразьких, Корецьких, Радзивіллів, Чорторийських, князів Острозьких і т. д. [250, арк. 17 - 22, 83, арк. 5 - 21]. Від магнатів далеко не відходили й шляхтичі. Біля Луцька (1558 р.) діяли борошномельні заклади шляхтичів В. Несвіцького і К.Сопницького [260, арк. 360 - 363]. Князь О. Сангушко-Каширський, королівський маршалок, у 1565 р. передав у селі Марковичі (Володимирський повіт) шляхтичу І. Перевідському на вічне "державне" три частини млина на ставу, ліс, сіножаті, городи, сад біля колодязя [109, арк. 25]. На р. Горинь (1566 р.) під Володимиром в селі Восковичі розташовувалися заклади феодалів Ф. Іванова та В. Загоровського [185, арк. 59]. Власниками борошномельного промислу в селі Голешів (1570 р.) були луцький староста князь