Вы здесь

Наративні структури в українській новелістиці 80-90-х років ХХ ст. (типологія і внутрішньотекстові моделі).

Автор: 
СІРУК Вікторія Григорівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2003
Артикул:
0403U004034
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2

ФОРМИ ТА ФУНКЦІЇ ОБ'ЄКТА НАРАТИВУ

2.1. Герої й персонажі у новелістиці 80-90-х років ХХ ст.
Як вже зазначалося, наратив - це розповідний текст, який охоплює не тільки розповідний дискурс, що подається наратором, а й залучає дискурс дійових осіб, що цитується наратором.
М.Легкий стверджує, що "суб'єктом викладу виступає фікційна особа - наратор", який є "насамперед мовностилістичний епіцентр викладу: як суб'єкт повістування він формує цей виклад, а з ним і художній світ твору, який постає саме як наростання слів і подій нарації. Наратор, безперечно, виконує й функцію світоглядного епіцентру твору" [137, 5-6], тоді як зовнішня позиція "над усім" твором - автор. Неприпустимо ототожнювати автора і суб'єкта викладу (наратора). Наратив як такий включає ще об'єкта - дійову особу прозового тексту (за логікою - об'єкт, адже про нього розповідає наратор). Йдеться про розрізнення суб'єкта дискурсу і об'єкта наративу, тобто наратора і дійової особи (актора), розповідної інстанції. З іншого боку, трансформація елементів наративної структури призводить до того, що кожен із них може бути автономною структурою, яка входить до складу загального комунікативного цілого, тобто образ людини разом із подіями - основні складові наративу.
Загальна система комунікації у розповідному тексті схематично виглядає так:
Таблиця 2.1.

Рівні художньої комунікаціїРозповідні інстанціїПоза текстовийРеальний автор - реальний читачАбстрактно-комунікативнийІмпліцитний автор - імпліцитний читачДискурсивнийНаратор-нарататор, експліцитний автор - експліцитний читачАктор
Табл. 2.1. фіксує розповідні рівні, що є ланками комунікативного ланцюга, через який художня інформація передається від письменника до читача. Кожен такий рівень має свою пару розповідних інстанцій, відтак фігура автора й наратора набуває чіткішого окреслення й уточнення.
Імпліцитний автор, на думку У.Бута - це універсальна категорія для позначення авторської присутності в тексті, яка отримує термінологічний перифраз "авторське друге я". Йдеться про те, що письменник, створюючи текст, подає "імпліковану версію самого себе", тобто корелює з поняттям "образ автора" [31]. Інстанція імпліцитного автора, як видно з табл., письмово не фіксується в тексті, адже не втілюється у вигляді персонажа чи розповідача, а відтворюється читачем у процесі читання як можливий, передбачуваний імпліцитний "образ автора". Як вважає У.Бут, письменник створює не просто ідеальну, безособову "людину взагалі", а ймовірний варіант "самого себе", який різниться від тих, що зустрічаються в інших творах. Згадана розповідна інстанція пов'язана з імпліцитним читачем - образом того, хто отримує повідомлення, ідеальним читачем, який розуміє всі конотації автора, різні стратегії тексту, тобто ймовірним "образом читача". Такий підхід дає змогу чітко розрізняти реального автора і деяку свідомість, що виявляється в тексті, створюючи ідеальну "людину взагалі".
На фіксованому, письмовому рівні в художньому тексті проявляється суб'єкт викладу, тобто той, хто безпосередньо оповідає - наратор.
Реальний автор робить вигляд, що на рівні художньої комунікації він виступає "субстантивованим розповідачем", тобто тим, що замінює його в тексті, передаючи відповідальність за мовні акти, що ним здійснюються, своєму замінникові у тексті - наратору [103, 193,194].
Слід зазначити, що наратор тут розумітиметься не як "розповідний голос" взагалі, тобто той, хто взяв слово і веде розповідь, - адже такого називають безособовим наратором, він максимально прихований, не має індивідуальних рис. Саме такий наратор наближений до автора: як анонімний розповідач у класичній "всезнаючій розповіді" (нараційна манера такого типу використовується вісімдесятниками). Розповідь тоді ведеться від третьої особи. Деіндивідуалізованого наратора називають ще літературним. У новелі О.Жовни "Провінційна історія" він розповідає історію повернення психічно хворого сина-підводника додому, до старої матері. Звичайно, обізнаному нараторові відомі всі події: копання Іваном глибочезної ями, будування потворної щогли, моральне "вбивання" ним матері і нарешті - самогубство. Історія подається лінійно, у причинно-наслідкових зв'язках. На противагу літературному наратору або наратору із "всезнанням" Іван та його мати перебувають у центрі подій, а тому виконують лише функцію акторів. Читачеві потрібно оцінити вже здійснені події. Варто зазначити, що орієнтиром для реципієнта буде заувага літературного наратора, втілена у мінімальній розповідній одиниці: у тому, що відбувається з Іваном, ніхто не винен, але персонаж не може самотужки впоратися зі своєю хворобою: "З кожним днем незграбна потворна щогла ставала ще більш незграбною, ще потворнішою і все росла й росла, вищала й вищала, тяглася в сіре осіннє небо за хмари, забираючи з собою Івана, віддаляючи його від Олени, від хати, від двору, від села..." [333, 147]. Ось чому, попри всі страшні витівки Івана, читачеві дозволено співчувати йому. Отже, йдеться не про "наративний голос", а про функції персонажа в типах наративних структур.
Із приводу концепції людини в літературі І.Ільїн слушно зазначає: "За розмовами, пошуками, виявами і теоретичними обґрунтуваннями того, як передається повідомлення, художня інформація, втрачається більш суттєвий момент - аналіз змісту аспектів комунікації, що передається. І тут неможливо обійти теоретичним мовчанням ... проблему персонажа..." [103, 161].
В літературознавстві тривалий час панувала думка, нібито існує "привілейований" клас персонажів (героїв позитивних, головних) і непривілейований (героїв негативних, другорядних). Однак у багатьох творах неможливо провести чітку межу між позитивними і негативними героями, так само як і між головними та другорядними. На ці проблеми вказував І.Денисюк, досліджуючи малу прозу кінця XIX - початку XX ст. Аналізуючи оповідання Л.Пахаревського "Сентиментальне оповідання", дослідник стверджує, що Лука Щерб