Розділ 2
"АЛІНА Й КОСТОМАРОВ", "РОМАНИ КУЛІША": ЖАНР ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ДИСКУРС 20-Х РОКІВ ХХ СТ.
В історії української культури двадцятого століття 20-і роки пов'язані з пошуком нового історичного шляху і співвіднесені з переосмисленням національного минулого та зверненням до культурних моделей Західної Європи й Росії. Обговорення української перспективи відбувалося також у ході літературної дискусії 1925-1928 років. Протягом певного часового проміжку основні вимоги до образу нової української дійсності були сформульовані в наукових та художніх жанрах, які традиційно не сприймалися текстовим фоном дискусії, проте в тогочасному комунікативному просторі набули нових метажанрових ознак і стали перформативною інформацією про представлений проект, прерогативою інтелектуального дискурсу.
В українському літературознавстві вже склалося певне уявлення про інтелектуальний дискурс та його особливий метанаративний характер. Появу цього дискурсу дослідники схильні обумовлювати проблемою художнього освоєння риторики інтелігентського мовлення й датують його оформлення в українській літературі кінцем ХІХ ст. Структуру інтелектуального дискурсу Т. Гундорова охарактеризувала як діалогічну й рефлексивну, сперту на доказовість, наочність, розгортання аргументів й опозицій [50:199]. А узагальненим різновидом інтелектуального дискурсу вона назвала такий дискурс, який передбачає існування певного кола однодумців, певну спільність комунікативного коду, за якого "...підтекст і текст вважаються співвідносними і ідентичними, оскільки становлять частини єдиного ідеологічного простору" [50:199]. Згідно з іншою постмодерністською методологією, яка у слово дискурс вкладає зміст "...семіотичного процесу, що реалізується в різних видах дискурсивних практик" [276:41], основними елементами якого є "...описувані події, їх учасники, перформативна інформація та "не-події" [52:7], інтелектуальний дискурс, як і будь-який інший дискурс, заповідає існування як мінімум чотирьох моментів, які пояснюють його сутність: обставин, що супроводжують події; фону, на якому розгортаються події; оцінок учасників подій та інформації, що співвідносить дискурс із подіями. З цієї точки зору інтелектуальний дискурс 20-х років характеризується кількома аспектами, зокрема, ситуацією діалогу між опозиційними комунікативними площинами, яка вилилася насамперед у літературну дискусію 1925-1928 років - обставиною, що зумовила виникнення дискурсивного поля; друкованими текстами інтелектуальної еліти - фоном; позиціями представників дискурсивного простору - оцінками та проблемно-тематичними рівнями їх текстів - інформацією, що співвідносить інтелектуальний дискурс із подіями 20-х років.
Як відомо, у 20-х роках окремий комунікативний простір складали літературні організації, мистецькі об'єднання та угруповання навколо друкованих органів, заіснування яких на українському ґрунті дослідники умотивовують постреволюційними процесами. У переважній більшості основною комунікативною одиницею цих угруповань були маніфести або програми, що лаконічно відображали їх позиції. Інколи організації вступали в публічні дебати та обговорення, а ще рідше спілкувалися за допомогою художніх текстів. Крім літорганізацій та об'єднань, до яких входили переважно люди зацікавлені питаннями розвитку української літератури, культури й мистецтва в цілому, існувало чимало наукових інституцій, які досліджували актуальні проблеми сучасності не по-аматорськи, а професійно.
Ситуація постійного діалогу, в якій опинилися літорганізації й окремі спеціалісти у галузі гуманітарних наук, що не входили до якихось об'єднань, передбачала існування кількох опозиційних комунікативних площин, відмінних за проблематикою, складом, принципами ведення діалогу, освітнім рівнем тощо. Як стверджують дослідники, такі опозиції в колах українських інтелігентів переважно в першій половині 20-х років складали тексти антинародників, з одного боку, та народників - із другого, а пізніше, під час літературної дискусії 1925-1928 років, відповідно заклики прихильників "...вільної думки про українську культуру" [160:70] орієнтуватися на Європу та звернення представників влади протистояти гаслу "геть від Москви". Організаційно до комунікативного поля інтелектуального дискурсу 20-х років залучилися лише кілька об'єднань, серед яких окреме місце займали футуристи, неокласики й ваплітяни. Важливу роль у цьому дискурсі відіграли також українські науковці, працівники Всеукраїнської академії наук, що, як правило, не були членами літорганізацій, проте друкувалися з проблемними статтями в журналах "Червоний шлях", "Життя й революція", "Україна", "Критика", "Красное слово", "Нова генерація", "Молодняк", "Література й побут", збірниках, що видавала Академія наук, газетах "Пролетарська правда", "Літературна Україна", "Культура й побут" та інших друкованих органах, які стали основним дискурсивним фоном.
Ідеологічний аспект інтелектуального дискурсу за своїм проявленням у 20-х роках характеризувався певним комплексом ознак, які, перш за все, узгоджувалися з мовленнєвою практикою формалістичного дискурсу.
Відомо, що формалізм був одним із загальноєвропейських мистецьких напрямів початку ХХ ст., філософською підосновою якого прийнято вважати вчення І. Канта про незацікавленість естетичного сприйняття і судження. Як вказують дослідники, поширенню формалізму в постреволюційних країнах сприяло засилля прагматизму, що, у свою чергу, породжувало прагнення багатьох митців обстоювати "чистоту" мистецтва, його незалежність від політики, моралі, релігії тощо [155:714-715]. У різних державах, що переживали ситуацію постреволюції, формалістичний дискурс проявився більшою чи меншою мірою. Так, у російському культурному контексті початку ХХ ст. формалізм виокремився в наукову школу, яку представляли спілка ОПОЯЗ (Общество по изучению языка) та Московський лінгвістичний гурток (В. Шкловський, В. Жирмунський, Б. Томашевський, Ю. Тинянов, Б. Ейхенбаум, Р. Якобсон, В. Пропп). Методологію формалізму обґрунтовували західноєвропейсь