РОЗДІЛ 2. НАРАТИВНА КОНФІГУРАЦІЯ ТЕКСТУ
ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ
"Будь-яка думка має точку відліку, тому сама думка визначає цю точку",- писав Г.Рейхенбах у трактаті "Напрям часу" [цит.: 253, 11]. Отже, будь-яке висловлювання має часові координати - у відношенні до інших висловлювань. Специфіка ж розповідного висловлювання полягає ще й в тому, що останнє уміщує в собі темпоральні характеристики історії, яка означується в ньому: "наративний образ часу увібрав факт його безповоротності й непередбачуваності" [20, 74]. Разом з тим, наголосимо, наратив репрезентує історію (розповідний текст є не самою сукупністю подій, а їх відтворенням), тобто "осягає" її, рефлексує над нею, отже - набуває певної умовності, телеологічної довільності. Отже, універсальна властивість наративу - це час, який виступає певною умовою, принципом, правилом конституювання та інтерпретації розповідуваних подій. Структурно усі наративні тексти аналогічні: це певна цілісність, що має початок, середину і кінець. Поліморфність, гнучкість наративних форм зумовлені темпоральними відношеннями між цими елементами.
Застосовуючи методику наративного аналізу тексту Ж.Женетта, розглянемо темпоральні модуляції у творах дитячої літератури за трьома проблемами: порядок розповіді, тривалість і повторюваність.
2.1. Порядок розповіді
Порядок розповіді - це розміщення в тексті епізодів, детерміноване розповідною можливістю met' allela (арістотелівське "після чогось" [8, 38]). Одначе наративізація передбачає "перетворення розповіді у послідовну цілісність чи цілісну послідовність" [245, 55], можливу лише за умови дії конфігуративного механізму di' allela ("внаслідок чогось" [8, 38]), коли епізодична й неочевидна послідовність дієгетичних подій перетворюється на ймовірний, очікуваний, передбачуваний ряд, іманентний можливостям текстової генерації ("зав'язка - кульмінація - розв'язка"). Ж.Женетт зауважував, що в розповіді "відновлення порядку подій не лише в більшості випадків можливе - оскільки розповідний дискурс ніколи не інвертує порядок подій без спеціальної вказівки, - але й навіть необхідне" [99, 71], і оте "необхідно" стосується феномену цілісності твору, що вивершується на перетині креативної та рецептивної компетенції наратива.
Для літературної розповідної традиції, на думку багатьох дослідників (Ж.Женетт, Дж.Каллер, С.Четмен), саме анахронії - порушення розповідного порядку в тексті - є традиційним прийомом наратива. Епічна розповідь з часів Гомера (за уточненням Ж.Женетта, із зародженням романного жанру [99, 388]) розпочинається "у вирі подій" (in medias res), повертаючись згодом "до початку" (у термінології французького вченого цей прийом іменується "аналепсисом"), додатково інформуючи про вже сказане. Водночас наратив може "забігати наперед" (прийом "пролепсису"), повідомляючи про те, що лише згодом стане предметом розповіді.
Встановлення відношення між інверсованими частинами наративу (ідентифікація форм) передбачає реконструкцію, відновлення часових характеристик подій у дієґетичному універсумі, тобто інтенсивну рецептивну активність. Успішність останньої залежить, очевидно, і від форми наративної конвенційності розповіді, як-от:
експліцитної чи імпліцитної стратегії розповіді (маркованості конверсії часу в системі семантико-граматичного аранжування тексту за допомогою часових форм дієслів, обставинних конструкцій, і підрядних речень часу тощо, чи - навпаки - немаркованості, що апелює до сформованих способів мислення: міркування, умовиводів тощо, пов'язаних із причинно-наслідковим сприйняттям подієвості);
екстра- чи інтрапозиціювання анахроній (використання форм часової інверсії для доповнення, поповнення, дублювання наративної поінформованості чи, навпаки, коригування, реінтерпретації значення всієї розповіді);
функціональними настановами розповіді (охопити більший діапазон подій історії - розбудувати "світ історії" в часових координатах (засяг анахроній), "виміряти" ці координати (ефект тривалості анахроній)).
Додамо, що часовий дуалізм розповіді, простежений "з часів Гомера" - це лише частина проблеми "походження нарації" (О.Фрейденберг), а саме її історико-типологічний аспект34. Одначе поза увагою залишається внутрішня діахронія - розвиток наративних різновидів у межах досвіду окремо взятого читача - від "проточитача" до "сформованого читача", тобто руху від (крізь) одних текстів до інших текстів як вектор становлення естетичної рецепції в індивідуальному досвіді. Анахронії, фактично, формують нашу наративну компетентність розуміти комунікативні конвенції, співідносити форму і зміст, ціле і частини, мало того - сприймати візуальну матеріальність літератури, в якій послідовність означників розгортається горизонтально, синтагматично, одначе смислоутворення відбувається по вертикалі, вглиб35, оскільки кожен знак має і парадигматичні зв'язки. Отже, просторово-синтагматична організація літературного тексту трансформується в темпорально-парадигматичну конструкцію дискурсу (тому, за Р.Бартом, література - це не схема і не таблиця, це - об'єм).
Досвід дитячого читання традиційно розпочинається адаптаціями народних казок (про це свідчить репертуар пропозицій для "найменших читачів" відомих серій "Почитай мені казку", "Українські народні казки", хрестоматій "Книга для читання від 2 до 3 років", "Від 3 до 4 років", "Колекція чарівних казок", "Казки народів світу" і т.п.). Одначе загальновідомий факт, що народні казки у строгому розумінні - це не дитяча література, навіть якщо вони використовуються у багатьох випадках як "лектура" для дітей. Народні казки, звісно, існували і транслювались у соціокультурному досвіді значно давніше того етапу, коли відбулося становлення культурної концепції дитинства [270, 29-38]. Тобто народні казки, як і міфологічний епос, легенди не "концепіювали" адресата-дитину, вони були частиною акультуруючої практики rites de passage і цілісною системою сакрального знання [240]. На етапі становлення дитячої літератури як художнього типу в літературній полісистемі (кін. ХVIII -