РОЗДІЛ 2
ПОНЯТТЯ ТА СУБ'ЄКТИ ДОГОВОРУ ДОРУЧЕННЯ
2.1. Поняття та характеристика договору доручення
У цивільному праві договір прийнято визначати як угоду сторін, спрямовану на виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин39[185,48].
Г.Ф. Шершеневич визначає договір як угоду двох або більше осіб, спрямовану на встановлення, зміну або припинення юридичних відносин40[220]. Схоже визначення договору наводить і Д.І. Мейєр - договір (contractus, pactum) є угодою двох або декількох осіб, яка породжує право на чужу дію, що має майновий інтерес41[132].
Однак слід зазначити, що погляд на договори, що існував ще в римському цивільному праві, дозволяв розглядати їх з трьох точок зору: як підставу виникнення правовідношення (договір як угода), як безпосередньо правовідношення, що виникло на цій підставі, і, нарешті, як форму, яку відповідне правовідношення приймає. О.С. Йоффе зазначав, що під договором іноді розуміють власне зобов'язання, що виникло з такої угоди, а в деяких випадках цей термін визначає документ, який фіксує акт виникнення зобов'язання згідно з волею всіх його учасників42[81].
В ст. 626 ЦК України договір визначається як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Цивільний кодекс України визначає доручення як договір, відповідно до якого одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені й за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя (ст. 1000 ЦК України).
На нашу думку, визначення запропоноване ЦК України є вдалим, оскільки відображає основні характерні риси договору доручення.
Договір доручення належить до категорії договорів з надання послуг - дій досить широкого спектру, не пов'язаних у цьому випадку із створенням речі. Послуги у договорі доручення породжують відповідне благо, що має вартісну природу. Зобов'язання, що виникає через укладення договору доручення, можна характеризувати як різновид зобов'язання з надання послуг, в якому "один контрагент доручає іншому контрагенту ведення певної справи, не пов'язаної зі створенням матеріального результату, а спрямованої на досягнення різних інших ефектів"43[208].
Своє походження договір доручення веде від давньоримського цивільно-правового договору - mandatum, відповідно до якого "... одна особа (procurator, повірений) зобов'язується виконати безоплатно будь-яку справу за дорученням іншої особи (mandans, mandator, препоручитель, довіритель), наприклад, купити будинок, вчинити позику і т.п.44[21].
В римському праві дорученням називали один із видів постанов цезаря, так звані судові доручення.
Нас цікавить договір доручення як підстава договірних зобов'язань - договір доручення в сфері надання послуг, який має універсальний характер.
Сучасний договір доручення відрізняється за рядом ознак від того договору, що існував у Древньому Римі. Аналіз цих відмінностей буде даний нижче.
Російське дореволюційне законодавство практично не знало договору доручення (виняток становлять - ст. ст. 5, 61 Торгового Статуту, прийнятого в 1887 р.). Однак існував і застосовувався в практиці договір довіреності, предметом якого визнавалася юридична діяльність повіреного.
Ототожнення доручення і довіреності в науці і законодавствах різних країн (у т.ч. і України) стало результатом того, що "...представництво уявлялося тільки як зміст договору доручення. Римський мандат протягом багатьох століть втрачав свій примітивний характер і поступово став використовуватися для потреб представництва. Останнє стало розглядатися як мета цього контракту. Юристи почали забувати, що договір доручення може існувати без представництва, як це було в римському праві, і вже не допускали, що представництво може виникнути поза межами мандату"45[208].
Дійсно, існуюча в цивільному обороті спорідненість доручення і довіреності вводила в оману окремих, як дореволюційних, так і сучасних дослідників цих цивільно-правових інститутів.
Першим у російській дореволюційній цивілістиці Н.О. Нерсесов дав чітке розмежування доручення і довіреності у своїй роботі "Поняття добровільного представництва в цивільному праві"46[137]. Він зокрема, вказував: "Доручення спрямоване винятково на внутрішнє відношення довірителя й особи, яка прийняла доручення; представництво - на зовнішнє відношення... Ці два інститути мають зовсім різний характер за своїм змістом і можуть існувати незалежно один від одного... Під час обговорення відносин особи, яку представляють по відношенню до третіх осіб, що укладали угоду з представником, варто виходити з повноваження, що було дано останньому; під час обговорення ж відносин між принципалом і його представником потрібно керуватися загальними положеннями доручення"47[136].
Цей погляд поділяли і такі вчені як Л. Н. Казанцев48[94], А.О. Гордон49[40], П. П. Цитович.
П.П. Цитович, зокрема, відзначав: "Внутрішня сторона відносин уповноваженого до його довірителя може бути заснована чи на договорі особистого найму з дорученням ... чи ж на одному дорученні... На жаль, стаття (ст. 46 Статуту Торгового) подає, як рівноцінну зовнішню і внутрішню сторону відносин уповноваженого: вона вимагає включення в текст довіреності і внутрішніх відносин, до яких третім особам немає ніякої справи, а тільки для них потрібна і важлива довіреність"50[215].
У дослідженнях радянського часу таке розмежування послідовно проводив І. В. Шерешевский51[218].
В даний час у науковій і навчальній літературі досить чітко розмежовуються доручення і довіреність, що, безумовно, водночас, зв'язано з включенням у чинному законодавстві норм про довіреність в Загальну частину Цивільного кодексу. Однак, відголоси змішування, що раніше допускал