РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ДОГОВОРІВ, ЯКІ Є ПІДСТАВОЮ НАБУТТЯ ЮРИДИЧНОЮ ОСОБОЮ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
2.1. Поняття цивільно-правового договору та класифікація договорів, що є підставами набуття юридичною особою права власності
Динаміка економічних відносин, зокрема у сфері виробництва і розподілу, та успішне функціонування ринку товарів, робіт і послуг вимагають, щоб правові форми, в які втілюються різні за характером суспільні відносини, були адекватні новому економічному змісту. Основною та найбільш стійкою в часі правовою формою є договір, роль якого докорінно змінилася в умовах ринкової економіки. В ринковому господарстві ця правова конструкція надає професійним учасникам товарообігу право вільно узгоджувати і реалізовувати власні інтереси і цілі та визначати необхідні дії для їх досягнення, що в свою чергу обумовлює саморегулювання економічних відносин - найбільш ефективного способу організації господарської діяльності.
Договір відомий із давніх часів і пройшов довгий період розвитку. Його історія нараховує тисячоліття. Можливість застосування договорів протягом такого довгого періоду пояснюється тим, що йдеться про гнучку форму, в яку можуть втілюватися різні за характером суспільні відносини. Важливо відзначити, що, незважаючи на зміни її соціально-економічного змісту, сама по собі конструкція договору - творіння юридичної техніки - залишається незмінною [81, c. 4].
Так, у розвинутому римському суспільстві договірні зобов'язання були головною правовою формою, за допомогою якої встановлювалися та закріплювалися господарські зв'язки всезростаючої промисловості і торгівлі. Закріплюючи нові господарські відносини, договірне право водночас сприяло подальшому розвитку цих відносин відповідно до умов часу [82, c. 153].
У доперебудовний період функції договору зводились до конкретизації, деталізації показників, встановлених плановими актами. При системі планових договорів, яка панувала протягом багатьох років і охопила всі сфери економічного життя держави, ініціатива та власні інтереси контрагентів не враховувалися, або враховувались із обмеженням. Основним джерелом прав і обов'язків сторін при укладанні договорів був не сам договір, а плановий акт, який видавався відповідним виконавчим органом, мав адміністративний характер і зобов'язував адресата укласти договір на певних умовах.
В умовах ринкової економіки роль договору докорінно змінилася. Розширилася сфера його застосування, з'явилося багато нових договорів, договір використовують як засіб подолання державної монополії у процесі приватизації і корпоратизації, дедалі більшого поширення набуває договірна форма створення комерційних структур, у багатьох випадках договір стає єдиним регулятором відносин [58, c. 719].
Поряд із цим змінився і зміст поняття договору. ЦК УРСР не містив легального визначення договору. Доктринально його визначали, виходячи з редакції ст. 41 вказаного законодавчого акта, яка розкривала поняття угоди як дії громадян чи організацій, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно договором називається дво- чи багатостороння угода.
Аналізуючи наведене визначення договору, В.В. Луць зауважував, що договір не обмежується тільки тим, що він впливає на динаміку цивільних правовідносин (породжує, змінює або припиняє їх), а й відповідно до вимог законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості визначає зміст конкретних прав та обов'язків учасників договірного зобов'язання. У цьому розумінні договір виступає засобом регулювання поведінки сторін у цивільних правовідносинах [83, c. 15].
На іншу особливість договору, що відрізняє останній від угоди, наголошує Б. Пугінський: "Договір не тільки встановлює права і обов'язки, але передбачає здійснення суб'єктом предметних дій, зміст яких закріплено в угоді. Договір визначає, що конкретно повинно бути зроблено та які юридичні вимоги ставляться до виконання дій. Відповідно роль і функції договору значно ширші, ніж у традиційному розумінні угоди" [84, c. 42].
У ЦК України законодавець двічі намагається розкрити зміст вказаного поняття. Перший раз це зроблено в ст. 202, яка визначає поняття правочину як дії особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Тут же у ч. 2 вказується, що правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми. Останні називаються договорами. Тим самим договором визнається правочин, який вчиняється одночасно двома або більше особами. Більше того, договір є найбільш розповсюдженим видом правочинів, бо основна їх маса, що зустрічається у цивільному праві, - це договори. Всі інші правочини створюють обов'язки лише для особи, що його вчинила, тобто ті, які законодавець називає односторонніми. Тому, співставляючи поняття "договір" і "правочин", необхідно наголосити, що друге поняття є ширшим, бо правочин може бути і одностороннім. Договір є безпосередньо правочином, але останній не завжди є договором [85, c. 373].
Оскільки договір є правочином, то до договору застосовуються передбачені главою 16 ЦК України правила про умови чинності правочинів, форми і місце їх вчинення, про підстави визнання їх недійсними та правові наслідки недійсності правочинів, ряд інших положень про правочини.
Логічним висновком послідовності правових постулатів, які вказані в ст. 202 ЦК України (дво- чи багатосторонній правочин - це договір; правочином визнається дія особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків; дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін), є визначення договору як погодженої дії двох або більше осіб, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Проте даний висновок не розкриває сутності самого договору, бо договір є вольовим актом, у ньому виявляється воля не однієї особи, а двох чи кількох, причому волевиявлення учасників за своїм змістом повинні збігатися і відповідати одне одном
- Київ+380960830922