РОЗДІЛ 2
СТРАТЕГІЯ РОЗВ’ЯЗАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ В ПРОГРАМНИХ ДОКУМЕНТАХ ОУН
2.1. Національно-визвольна концепція програмних документів ОУН
Програмні документи Організації українських націоналістів за своєю суттю та
завданнями були спрямовані на обґрунтування як політичної, так і збройної
боротьби за створення української держави. Це була програма силового вирішення
українського питання, реакція на неможливість ведення національної боротьби
демократичними засобами в окупаційних умовах. Як зазначало офіційне видання
Проводу українських націоналістів “Розбудова Нації”: ”Без попереднього усунення
займанців не може сформуватися суверенне державне існування українського
народу. А тому – наша визвольна справа передрішує вибір революційного шляху
боротьби” [115: 10]. Власне, поняття “революційний шлях боротьби” характеризує
зміст націоналістичної концепції розв’язання українського питання.
Концепцію вирішення українського питання в теоретичній спадщині ОУН необхідно
розглядати в контексті розвитку ідеології українського націоналізму, що стала
визначальним чинником при виборі засобів та методів боротьби. Підтвердження
цього знаходимо у статті “Революційна тактика українського націоналізму”,
вміщеній у часописі ОУН “Розбудова Нації”: ”Під сучасний момент (початок 30-х
років – Ю.Ю.) зміст українського націоналізму покривається з явищем та
завданнями українського самостійницького та соборницького революційного руху на
українських землях“ [116: 5].
Саме ідеологія українського націоналізму, що почала бурхливо розвиватися у
другій половині 20-х років, стала об’єднуючим фактором для ряду радикальних
українських середовищ. За словами одного з ідеологів ОУН Юліана Вассина: ”Ті
ідеологічні почини увінчалися нині фактом створення ОУН, яку треба вважати
одним із вкладників наростаючих молодих сил, що їх зроджує Українська Нація для
великого призначення в найближчій будочності – українського державного чину”
[117: 65].
В умовах повоєнної Європи український націоналізм отримав сприятливі політичні
та соціально-економічні умови для розвитку і кристалізації. У
внутрішньополітичному аспекті він був відповіддю на невдалі спроби
соціал-демократів закріпити українську державність, тобто вирішити українське
питання демократичним шляхом під час національно-визвольних змагань 1917-1920
років, тому пропагував антидемократичні гасла: авторитаризм, волюнтаризм,
насильство задля досягнення мети та ін. [118: 248]. В зовнішньополітичному
контексті український націоналізм відображав загальноєвропейські тенденції
держав та народів, невдоволених умовами Паризької мирної конференції 1919 року
та встановленою нею геополітичною системою Центрально-Східної Європи, в якій не
було місця для української держави.
Беручи до уваги дані аргументи, можемо стверджувати, що український націоналізм
міжвоєнного періоду як ідеологічна доктрина у внутрішній площині загалом був
революційним, у зовнішній – ревізіоністським, що визначало концепцію розвитку
тих організацій, які брали його на озброєння.
Хто ж розвивав ідеї українського націоналізму, які стали ідеологічною доктриною
ОУН ? У публіцистиці, особливо націоналістичній, та й наукових колах,
вирішальну роль у цьому процесі відводять Дмитру Донцову – видатному ідеологу і
публіцисту того часу та його твору “Націоналізм”, що вийшов друком у 1926 році.
Д. Донцова зображають послідовником ідей Миколи Міхновського, висвітлених у
праці “Самостійна Україна”. В той же час Донцов заперечував зв’язок власних
націоналістичних ідей з Братством тарасівців, Українською народною партією і
Миколою Міхновським, стверджуючи, що ідею і назву націоналізму на українському
форумі він уперше виніс щойно в 1926 році, тобто у своєму творі “Націоналізм”.
На думку історика М. Сосновського, йдеться не про один, а про два націоналізми:
націоналізм Міхновського і “чинний націоналізм” Донцова. Він стверджує, що між
цими націоналізмами є суттєва різниця, якої наша політична література не бере
до уваги, бажаючи представити послідовність розвитку націоналізму і
націоналістичної думки на Україні від початку ХХ століття до останніх років як
неперервний процес.
Згідно з цими поглядами “тарасівці”, М. Міхновський, Д. Донцов, а далі цілий
ряд представників націоналізму, розглядаються як складові одного і того ж
процесу, яких об’єднує одна ідеологія, і які не тільки не доповнюють, але кожна
чергова складова є вдосконаленням попередньої. Михайло Сосновський аргументує
потребу погодитися з Д. Донцовим, що він не є “продовжувачем” ідей
Міхновського, чи Української народної партії з передодня першої світової війни
[119: 164]. М.Міхновський був виразником українського демократичного
націоналізму, який швидше нагадує високорозвинений національний радикальний
рух, що спонукав до побудови української держави на демократичних засадах, а в
соціально-економічній програмі стояв на соціалістичних позиціях. Д. Донцов
розвинув на українському ґрунті ідеологію т. зв, інтегрального (тоталітарного)
націоналізму, відкидаючи демократію, концепцію народоправства і пропонуючи на
це місце антидемократичну систему політичного і соціального ієрархізму на чолі
з “правлячою кастою” як єдиним і виключним виразником національної волі. М.
Міхновський вважав “народ” за рушійний чинник історичних процесів, а Д. Донцов
твердив, що такою рушійною силою є “ініціативна меншість”, якій “народ” мусить
підпорядковуватися [120: 166].
Висновки історика М. Сосновського доволі аргументовані, зважаючи на той факт,
що ідеологію українського націоналізму у міжвоєнний період творили, крім Д.
Донцова, навіть ще до появи його праці “Націоналізм”, ряд діячів громадських
патріотичних організацій укр
- Київ+380960830922