Розділ 2
КОМУНІКАТИВНІ СТРАТЕГІЇ ЩОДЕННИКА
У літературі інколи можна зустріти нарікання як істориків, так і літераторів на
брак мемуаристики і, зокрема, щоденників. Зрозумілі вболівання істориків: для
них щоденник – це джерело вивчення історії. На початку ще минулого століття
автор невеличкої брошурки “Українська мемуаристика. Її сучасний стан і
значіння” І. Кревецький бідкався, що українська історія дуже вже обставлена
знаками питаннями, особливо погано стоять справи з XIX ст. – періодом
національно–культурного та суспільно–політичного відродження: “Але чи багато
знаємо ми про відродження це поза життєписами головних діячів його – та й то не
всіх і не завсіди докладних? Знали б багато, навіть дуже багато, коли б мали
нині автобіографії, щоденники, записки, спомини і т.п. усіх вичислених вище
українських діячів” [70, с. 13]. На щоденниках автор акцентує особливу увагу:
“А передавати треба негайно, за свіжої пам’яти, не чекаючи аж багато
призабудеться. Записки, зроблені під час або безпосередньо після якоїсь події,
мають для історика багато більшу вартість, чим спомини, писані пізніше, з
пам’яти” [70, с. 20]. У тому ж ключі (щоправда, у протилежному напрямку)
дослідник літератури мемуарної у діаспорі О. Воропай іде ще далі і вказує на
“невисоку якість та актуальність щоденника”: “Щоденник має ту хибу, що там
відсутня загальна перспектива подій, і окремі оповідання поєднуються між собою
тільки особою автора та системою його поглядів” [22, с. 374].
М. Цвєтаєва, що все життя залишалася прихильницею “літопису днів”, на зорі
своєї творчості у передмові до збірки віршів “Из двух книг”(1913 р.)
проголошувала, сиріч закликала: “Все це було. Мої вірші – щоденник, моя поезія
– поезія власних імен. Всі ми пройдемо. Через п’ять-десять років всі ми будемо
в землі. Будуть нові обличчя під вічним небом. І мені хочеться крикнути всім ще
живим: Пишіть, пишіть більше! Закріплюйте кожну мить, кожен жест, кожен подих!
... Не зневажайте “зовнішнього”! ... Колір ваших очей і вашого абажура,
розрізувальний ніж і візерунок на шпалерах, дорогоцінний камінь на улюбленому
персні, – все це буде тілом вашої залишеної у величезному світі бідної, бідної
душі” [139, с. 589].
І ніби у відповідь усім цим закликам дослідниця щоденникової літератури
М. Чудакова пише про труднощі, з якими може зіткнутися людина, що береться за
щоденник: “Сучасній людині важко замислитися над ідеєю ведення щоденника, важко
відважитися на це, важко витримати регулярність, необхідну для цього
заняття...” [141, с.145]. Але також з легким докором тим, кого ці труднощі
лякають: “Щоденник (на відміну від мемуарів) потребує не так багато – рішучості
вести його і систематичності у виконанні рішення” [141, с. 174].
“Рішучість”, “систематичність”, “регулярність”, загалом усі “труднощі”, якими
характеризується зазвичай техніка написання, виводяться дослідницею фактично у
першу шеренгу жанротворчих факторів, прирівнюючи таким чином писання щоденника
до обов’язку, наприклад, квартального звіту. Ця досить очевидна підміна понять
не вартує спеціального застановлення (власне в силу своєї помітності), але не
щодо писання щоденника: мовчанка, з якою літературознавці обходять цю тему, не
дозволяє нам цього зробити, але дає ґрунт, відштовхнувшись від якого можна іти
далі.
Який же механізм приводить у рух процес писання щоденника: застановлення людини
над минущістю життя, історична свідомість чи щось третє, четверте, п’яте? І
якщо щоденник вимагає не так вже й багато, то чому ж їх так мало? Не говоримо
вже про пересічну людину, але чому мовчить професійна свідомість письменників?
(Детальніший розгляд цих питань подано у статті “Психологія писання щоденника:
стимули, призначення, мета” [127]).
Дуже сконденсовано, практично одним реченням М. Чудакова дає відповідь і на це
запитання, тобто намагається охопити саму суть щоденника, його мету: “Їй
(сучасній людині – Т.К.) важко зрозуміти ціль цього заняття, яке так чи інакше
бере свій початок у прагненні – неважливо, свідомому чи безсвідомому –
закріпити день, що минає, включити його в буття історичне” [141, с. 145]. Щоби
зрозуміти загальність такого визначення, варто лише забрати слово означуване,
тобто щоденник. Чи романіст, поет, драматург, публіцист, історик не закріплюють
день, що минає? Та навіть якщо без метафор, буквально, автор щоденника також не
закріплює весь день і не щодня: три списані листи, перерва на місяць і
наступний запис лише з двох речень, – можна зустріти і таке.
Прагнення що-небудь зробити, а тим більше у сфері духовної праці (про те, що
письменницькі щоденники у більшості своїй є результат саме такої праці, ми тут
і будемо говорити) – явище вторинного порядку, що має свої, і не обов’язково
глибинні, причини. Щоб зрозуміти мету написання щоденника, потрібно в першу
чергу усвідомити причину – взаємообумовлюючі, вони наблизять нас до суті
щоденника як такого. І немає тут іншого шляху, як від індивідуального до
якихось загальніших формулювань і правил. І не тільки тому, що, як зазначає, а
навіть закликає письменник Ігор Муратов, “важливо було б на багатьох конкретних
прикладах показати, що творчий процес від найпершої його зародкової фази є щодо
форми явищем суто індивідуальним ... тобто, що цей процес неможливо хоча б
приблизно пояснити, виходячи з штучно сконструйованої загальної схеми” [87, с.
46].
Зі штучно сконструйованої – справді неможливо. Але приблизна схема все-таки є.
Дослідники в галузі психології творчості виробляють її, опираючись на
самоспостереження митців, аналіз їхніх записних книг, рукописів, анкетувань.
Зрештою, у будь-якому літературознавчому словнику знайдемо перелік головних
методів дослідження науки “психо
- Київ+380960830922