Ви є тут

Обрядові пісні Верхньоприп'ятської низовини (мелотипологія - мелогеографія - культурогенеза).

Автор: 
Рибак Юрій Петрович
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2005
Артикул:
0405U004443
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
МЕЛОТИПОЛОГІЯ
2.1. Культуро-жанрова система (КЖС)
2.1.1. Основні види класифікацій. У вітчизняній фольклористиці сьогодні немає
загальноприйнятого жанрового поділу усно-поетичних і му­зичних творів.
Найчастіше при класифікації застосовуються три підходи у їх, так би мовити,
“чистому” виді, а саме – етнографічний, філологічний і музичний. Кожен із них
належить відповідній науковій дисципліні, характе­ризуючи властивий їй об’єкт
дослідження.
Етнографічна класифікація орієнтована на функцію народних творів у фольклорному
побуті. Основною одиницею поділу тут виступає жанровий цикл, визначений за
єдністю обставин, при яких виконуються певні твори [22 Зокрема, Л. Сабан у
такий спосіб класифікувала гуцульські танці [195, с.20–23].]. Наприклад, це –
колядки та щедрівки в зимовому циклі, веснянки й гаївки – у весняному і т.д.
На основі теперішнього стану фольклорної традиції здійснювати жан­ровий поділ
за такими критеріями стає дедалі важче – більшість обрядових дійств не
побутують, деякі давно зникли, а чимало творів узагалі змінили свою первісну
функцію. Стосовно ж неприуроченого репертуару, набагато чисельнішого за
приурочений, етнографічна класифікація взагалі виявля­ється малопридатною,
оскільки в ньому здійснити внутрішню диференці­ацію за функцією вже неможливо.
Інший підхід властивий філологічній класифікації, в якій фольклорні жанри – як
обрядові, так і позаобрядові – розрізняються за поетичною те­матикою творів.
Критеріями поділу тут служать або узагальнений сюжет (наприклад, “про історичну
подію” – історичні, “про родинний побут” – ро­динно-побутові), або головна
дійова особа (“про чумака” – чумацькі, “про сироту” – сирітські).
Недосконалість такого підходу зумовлена надзвичайним розмаїттям та мінливою
природою словесних текстів у народних піснях – як на рівні окремих ключових
слів, так і в цілому. У результаті інколи жанрово-тематич­на приналежність
варіантів одного й того ж самого тексту виявля­ється різ­ною тільки тому, що в
одному запису згадується, скажімо, “козак”, а в іншо­му – “чумак” або
“стрілець”. Водночас ці твори можна також охарактеризу­вати як “пісню про
(нещасливу) любов”. Загалом філологи виділяють надто велику кількість
фольклорних жанрів, нерідко при цьому керуючись принципом “ad hoc” [23
Прикладом цьому може послужити визначення В. Давидюком у весняному циклі
За­хідного Полісся понад 10 жанрів, орієнтоване виключно на місцеві терміни:
“веснян­ки”, “витягушки”, “подолянки”, “бабоньки”, “олєндарки” тощо [275].].
При класифікації фольклорних творів за музичними ознаками до уваги береться
спосіб вираження, аналогічний поділові на роди в літерату­рі – три основні
(епічний, ліричний і драматичний) та два проміжні (ліро-епічний та
ліро-драматичний) [132, с.6]. У музиці їхніми відповідниками вис­тупають
речитативні, співні і танцювальні, а також рубатні і приспівкові за своїм
характером твори.
Тут уже навпаки виділяється надто обмежена кількість жанрів, які, до того ж,
також не завжди можна чітко розмежувати. Наприклад, у деяких весняних гаївках
органічно поєднуються ознаки співності і танковості, у весільному обряді деякі
приспівки можна одночасно розглядати з позиції і танцювальності, і
приспівковості. Зрештою, дедалі рідше народномузичні твори звучать у
відповідному характері, що зумовлено не лише відмиран­ням традиційної культури,
а й вадами виконання – похилий вік інформантів, запис творів у позаконтекстових
умовах і т.п.
Хоча кожна галузь фольклористики повинна б описувати свій об’єкт з власного
погляду, очевидно, це не дозволяє повною мірою відобразити йо­го особливості,
зумовлені, зокрема, синкретичною природою народної творчості. Можливо, саме
тому в науковій практиці набули більшого по­ширення комбіновані класифікації
фольклорних творів, здійснювані, як пра­вило, на основі двох критеріїв поділу.
2.1.2. Комбіновані класифікації. Найуживанішою сьогодні у му­зичній
фольклористиці є т.зв. “жанрово-тематична” класифікація [68, с.10]. По суті
вона поєднує в собі два різні підходи – етнографічний і філоло­гічний, оскільки
обрядові твори групує за їхньою функцією, а необрядові – за тематикою. При
цьому, звісно, неминуче порушується фундаментальне правило єдності ознаки
поділу, а відтак нехтуються “елементарні умови правильного поділу родових
понять на видові” [124, с.13].
Водночас жанрово-тематичний підхід виявляється неспроможним в об’єктивному
розрізненні музичного репертуару. Давно спостережено, що музика і словесність
часто розвиваються незалежно, внаслідок чого одна­кові мелодії побутують із
різними поетичними текстами, і навпаки.
Усвідомлення цього на початку ХХ ст. призвело до появи у вітчизня­ній
етномузикології іншої комбінованої класифікації народнопісенних творів –
етнографічно-музичної. Тут також спершу беруться до уваги обставини їхнього
виконання (тобто побутова функція), на основі чого визначаються жанрові цикли
(зимовий, весняний, літній, обжинковий, весільний, хрес­тильний, похоронний і,
врешті, звичайний), а вже в середині кожного з циклів розрізняються музичні
жанри – за способом вираження (речитатив­ні, співні, танцювальні, рубатні та
приспівкові). У межах кожного жанру враховуються конкретні мелотипологічні
ознаки – зокрема, найголовніші з них: ритмічна структура вірша та
музично-ритмічна формосхема.
Уперше таку класифікацію застосував С. Людкевич [193], до речі, за рішучої
підтримки І. Франка; згодом поступово на аналогічну позицію пристали у тій чи
іншій мірі Ф. Колесса [267] і К. Квітка [258]. У наш час цю класифікацію
системно впорядкував та доповнив Б. Луканюк [24 На жаль, до