РОЗДІЛ 2
АНАЛІЗ ПРОЦЕСУ УПРАВЛІННЯ ВЛАСНІСТЮ КОРПОРАТИВНИХ СТРУКТУР
2.1. Специфіка формування корпоративної власності в Україні
Моделі корпоративного управління в Україні почали складатися на початку
дев’яностих років XX ст. і увібрали в себе чимало негативних моментів
перехідного періоду. У постсоціалістичних країнах за результатами
приватизаційних процесів склалися, умовно кажучи, чотири основні типи
корпоративної власності.
1. Модель з доволі розпорошеною структурою власності, яка склалася в Чехії,
Словаччині, Росії та Україні внаслідок реалізації програм масової приватизації,
в основу яких було покладено принцип безплатного розподілу частини державної
власності серед усього населення. Разом з тим суб'єктна структура
корпоративної власності, зокрема співвідношення між інсайдерами та
аутсайдерами, працівниками та керівниками підприємств, індивідуальними та
інституціональними зовнішніми акціонерами, у кожній країні різна, оскільки на
її формуванні позначилися конкретні приватизаційні механізми.
2. Модель “робітничої власності” (інсайдерська модель), яка склалася на основі
викупу підприємства повністю або значної частки у його статутному капіталі
працівниками та менеджерами із наступниці поділом спільної власності на
індивідуальні паї чи акції. Цей тип власності не набув широкого поширення в
жодній з країн, окрім Росії та України.
3. Модель корпоративної власності з домінуванням зовнішнього контролю
(аутсайдерська модель), яка поширена в європейському регіоні, крім Росії та
України, де участь іноземного капіталу у приватизації державних підприємств
була мінімальною.
4. Змішана модель корпоративної власності зі значною часткою державного
капіталу, яка існує в усіх економіках перехідного типу.
У процесі формування первинної структури корпоративної власності в Україні
майже повністю відтворилися (слідом за Росією) дві висхідні тенденції:
формування закритих для зовнішніх інвесторів корпорацій та збереження
регіонально–галузевого монополізму. Перша тенденція проявилася насамперед у
широкому “розмноженні” акціонерних товариств закритого типу, створених у ході
та після оренди підприємств із викупом, її змістовно доповнили й відкриті
акціонерні товариства, створені в результаті закритої (пільгової для внутрішніх
акціонерів) підписки на акції та проведення аукціонів із штучно обмеженим
доступом до них зовнішніх учасників, оскільки, по сутності, їхнє маніпулювання
акціями мало чим відрізняє їх від закритих корпорацій. Іншими словами,
завершення приватизаційних процесів і подальший перерозподіл власності перейшли
майже під повний контроль керівників підприємств, а також впливових у
бізнес–середовищ владних структур [18].
Друга тенденція проявилася у прагненні зберегти ефект регіонального й
галузевого монополізму великих підприємств створенням перешкод ефективному
переливу капіталів, проникненню капіталу зі сторони. Це досягається шляхом
вибудовування таких схем фінансових потоків, які, залишаючись замкнутими,
дозволяють водночас мобілізувати і перерозподіляти капітали між центрами
різної доходності всередині самої структури. Тенденція до відособленості й
замкнутості, яка протидіє міграції вільного фінансового капіталу, чітко
стежать у створюваних у цей період інтегрованих корпоративних структурах –
холдингах та фінансово–промислових групах, елементом яких є, як правило, “свій”
комерційний банк чи інвестиційна компанія. Сприяє їй також передача державою
контрольних чи блокуючих пакетів акцій у трастове управління керівництву
підприємств чи місцевим держадміністраціям, включення представників місцевих
органів влади в наглядові ради компаній. Формування таких замкнутих комбінацій
капіталу за участю регіональної влади, певна річ, передбачає надання прихованих
переваг місцевому банківському та торгово–посередницькому капіталу, з яким
пов’язані приватні інтереси представників власників та керівників підприємств,
створення залежних фірм–реєстраторів, яким ввіряють контроль за вторинним
перерозподілом приватизованої власності [74].
У період активної приватизаційної кампанії не було ефективної інфраструктури
вторинного ринку корпоративних цінних паперів. Тому концентрація прав власності
із самого початку відбувалася, як правило, за закритими, непрозорими
технологіями: через скуповування посередниками приватизаційних сертифікатів у
населення, маніпуляції під час аукціонних торгів та при внесенні даних у
реєстри акціонерів, різноманітні прийоми тиску та шахрайства стосовно
акціонерів конкретного товариства. Про концентрацію прав власності загалом у
корпоративному секторі України говорить саме співвідношення: у придбання акцій
населенням вкладено 43 млн Пайових майнових сертифікатів (ПМС), а зараз
нараховується лише 7,2 млн власників іменних акцій. Отже, зниження чисельності
дрібних акціонерів та їх ролі у формуванні структури корпоративної власності
можна розглядати як генеральну тенденцію постприватизаційної реструктуризації
власності, причому доволі динамічну.
Метою дій, спрямованих на активний перерозподіл корпоративної власності, є
захоплення і/чи забезпечення економічної влади завдяки концентрації значного
пакета акцій у руках одноосібного чи консолідованого акціонера [102]. Цей, по
суті, єдиний процес здійснюється шляхом придбання частки капіталу акціонерного
товариства через: а) повторні угоди з акціями першого випуску; б) додаткові
емісії акцій.
Постприватизаційна практика корпоративного розвитку в перехідній економіці
призвела до таких загальних форм перерозподілу власності:
– скуповування (агресивне чи “узгоджене”) паке
- Київ+380960830922