РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ ЗАХИСТУ МАЙНОВИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ МАЛОЛІТНІХ І НЕПОВНОЛІТНІХ ОСІБ
У ДОГОВІРНИХ, СПАДКОВИХ ТА ЖИТЛОВИХ ВІДНОСИНАХ
2.1. Захист майнових прав малолітніх і неповнолітніх осіб при укладанні
договорів, пов’язаних з відчуженням майна
На сьогоднішній день вчинення правочинів з майном являє собою сферу цивільного
обороту, яка стрімко розвивається. Майно є об’єктом численних правочинів, які
вчиняються між особами у формі договорів, серед яких найпоширенішими є договори
купівлі-продажу, міни, дарування, найму. Об’єктом цих правочинів є майно,
визначення якого міститься у ст.190 ЦК України, згідно з яким майном як
особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові
права та обов’язки. З поняттям “майно” тісно пов’язане й поняття “майнові
відносини”, під якими розуміють відносини з приводу володіння, користування і
розпорядження речами, а також інші відносини, пов’язані з передаванням майнових
благ [72, c.9].
Однією із найбільш важливих правомочностей батьків у процесі управління майном
малолітніх і неповнолітніх осіб є вчинення ними правочинів, об’єктом яких є
майно, власниками якого виступають малолітні і неповнолітні особи, в інтересах
останніх. Виходячи з норм цивільного законодавства, такі правочини можуть бути
поділені на дві основні категорії. До першої належать правочини, які батьки
(усиновлювачі), опікун або піклувальник можуть вчиняти самостійно. Це побутові
правочини (правочини, які не підлягають нотаріальному посвідченню). До другої
належать правочини, які виходять за межі побутових (договори, які підлягають
нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, правочини про відмову від
належних підопічному прав; видавати письмові зобов’язання від імені
підопічного; вчиняти правочини щодо іншого цінного майна).
Як бачимо, законодавство встановлює межі, які регламентують правомочності
законних представників при вчиненні ними правочинів з майном малолітніх і
неповнолітніх осіб. Разом з тим, в законі не міститься визначення побутового
правочину. Це слугує підставою кваліфікувати поняття побутового правочину як
оціночне, яке визначається у кожному конкретному випадку залежно від обставин
справи [59, c.274]. Зате Цивільний кодекс вводить поняття дрібного побутового
правочину. Виходячи із визначення, яке міститься в п.1 ч.1 ст.31 ЦК України,
для дрібного побутового правочину характерними є такі ознаки:
це правочин, який безпосередньо спрямований на задоволення особистих потреб
особи (придбання продуктів у магазині, купівля предметів домашнього вжитку чи
гігієни, шкільного обладнання).
Отже, на наш погляд, положення закону про побутові правочини повинні
застосовуватися до значно ширшого кола відносин, ніж побутові зв’язки. Мова в
цьому випадку йде про різноманітні відносини стосовно культурного,
транспортного й іншого обслуговування малолітніх і неповнолітніх осіб.
дрібний побутовий правочин тому й носить таку назву, що укладається на незначну
суму [83, c.31].
Аналізуючи це поняття, ми б хотіли зазначити ще одну ознаку дрібного побутового
правочину, а саме: він повинен відповідати розвитку особи.
Не випадково в ЦК України використовується поняття “дрібного побутового
правочину”, а не “побутового”. Дрібні побутові правочини, які укладаються
малолітніми особами, суттєво відрізняються від побутових правочинів, які
укладаються батьками (усиновлювачами), опікуном чи піклувальником в інтересах
малолітніх чи неповнолітніх осіб. Такі правочини укладаються стосовно значно
більш дорогоцінного майна і, по суті, включають будь-які речі, правочини з
якими не підпадають під особливі правила, зазначені в законі [59, c.275].
Виходячи із цього аналізу, ми пропонуємо уточнити поняття дрібного побутового
правочину і дати таке його визначення: “Під дрібним побутовим правочином слід
розуміти правочин, який має побутовий характер, вчиняєтьється систематично, на
невелику суму, спрямований на задоволення особистих, матеріальних чи культурних
потреб особи і відповідає її фізичному, культурному чи соціальному розвитку”.
В науці точиться дискусія, чи потрібно батькам брати дозвіл органу опіки та
піклування на вчинення правочину з майном малолітніх і неповнолітніх осіб. Так,
ст.17 Закону України “Про охорону дитинства” [121] містить вказівку на те, що
батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органу опіки та
піклування вчиняти правочини, які підлягають нотаріальному посвідченню або
спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав,
здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини
порукою, видавати письмові зобов’язання.
В ст.71 ЦК України зазначене таке ж положення, але воно стосується лише
опікунів. Про батьків у цій статті нічого не сказано. Тобто ми можемо дійти
висновку, що при вчиненні правочинів, пов’язаних з відчуженням майна малолітніх
і неповнолітніх осіб, батьки не зобов’язані брати дозвіл у органу опіки та
піклування. І хоча, кодифікований акт регламентує певну сферу суспільних
відносин і поширюється на всіх, а спеціальний закон регламентує обмежену сферу
суспільних відносин і поширюється на певну частину населення [148, c.323], ми
вважаємо, що слід внести зміни до ч.2 абзацу 2 ст.32 ЦК України і викласти в
такій редакції: “На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних
засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода
батьків (усиновлювачів) піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування”, а
норму ст.17 спеціального Закону України “Про охорону дитинства” пропонуємо
привести у відповідність до ст.32 ЦК України.
Для правочинів, які батьки вчиняють з приводу належного малолітній
- Київ+380960830922