РОЗДІЛ 2.
ГЕНЕЗА КЛАВІРНО-АНСАМБЛЕВОГО
ВИКОНАВСТВА
2.1. Художній континуум клавірної «цифровки»
у гармонізації ансамблевої гри
У зв'язку з прийнятим підходом онтологічного музикознавства, звертаємося до
первинних, історично і фактично, показників фортепіанно-концертмейстерської
діяльності. Відразу підкреслимо, що мова йде про первинність клавірних навичок
гри, що визначили акордову техніку чембало-клавесина-органа як базу ансамблю із
струнними та іншими облігатними інструментами.
Вихідним від музичної практики було звучання голосів в ансамблі, відтворених
багатозвучністю клавіру й облігатних вокальних соло. Проте і вихідна ансамблева
вокальність, і сольні виходи облігатних партій були історично спрямовані до
«сонатності» (етимологія цього слова – «озвучування»), що породило
інструменталізм у цілому. І, відзначимо, в епоху Віденського класицизму, коли
інструментальний ансамбль втрачає в термінологічному значенні («тріо»,
«квартет» і т.п.) зв'язок з сонатою, що була початком, колискою цього жанру (чи
цих жанрів) - клавірна соната зберігає родове ім'я.
Цей історичний досвід «виправлення імен» (якщо перефразувати конфуціанський
принцип пошуку дійсного смислу) вказує на базовість клавірної техніки у
визначенні ансамблевої специфіки клавірної концертмейстерської роботи.
Характерно, що у своєму трактаті «Правила акомпанементу», Ф. Куперен акцентує
увагу саме на основах клавірної техніки, вважаючи її фундаментом акомпанементу.
Ним була розроблена спеціальна система невеликих попередніх вправ, що сприяють
досягненню легкості та витонченості виконання; він надзвичайно серйозно
підійшов до питання про естетику аплікатури, справедливо вважаючи, що «та сама
мелодія, той самий пасаж, в залежності від обраної аплікатури, справляє на слух
людини зі смаком різний ефект» [110, c.106].
Клавірний супровід-акомпанемент (від фр. accompagner – супроводжувати),
з'явившись наприкінці XVI століття у вигляді генерал басу, забезпечував
провідну мелодію підтримкою та доповнював гармонію підпорядкованих голосів, що
імпровізувалися за партією цифрованого басу; у середині XVIII століття він став
витіснятися акомпанементом, цілком виписаним композитором («облігатний», тобто
обов'язковий акомпанемент, який не припускає будь-яких імпровізаційних
різночитань), що було викликано зростанням слухацької культури та вимогливістю
самих композиторів до інтерпретації своїх творів.
Першою супроводжуючою акомпануючою «гармонією», за визначенням Б. Асаф’єва, був
постійно гудячий бас під примітивною мелодією первісного інструмента і на фоні
цього своєрідного «органного пункту» відбувалося напружене голосове
становлення, що зумовлює процес інтонування на основі даного тоно-висотного
стилю. «Через тривалі ряди трансформації цей гудячий бас стає складною системою
резонаторів мелосу, тобто європейською гармонією» [165, c.5].
Називаючи акомпаніатора «вождем continuo» (італ. continuo - постійний,
безупинний, тривалий), Б. Асаф’єв визначив основні функції цієї діяльності:
фізіологічно-зорово бачачи зашифрований (цифрований) бас, акомпаніатор повинен
швидко заповнити «надбудову» по ньому. Спадщиною «генерал-басу» є вчення про
гармонію (від грец. harmonia – зв'язок, злагодженість, розміреність), що
народилася з практики органного та клавірного супроводу, своєрідного
акомпаніаторства - перших спроб концертмейстерського вміння. «Практика
акордового супроводу («basso continuo», генерал-бас, цифрований бас), тобто
практика виконавства виробила і відповідні норми гармонії - гармонії
виконавської, а не творчої, композиторської практики» [10, с.247].
Дані навички (за термінологією Асаф’єва – «уміння швидко заповнити надбудову»
до цифрованого баса), на жаль, не розвиваються існуючою практикою навчання в
концертмейстерському класі, хоча необхідність таких умінь визначається великою
кількістю естрадних відділень в музичних вузах та училищах, де
концертмейстерська робота будується, в основному, на імпровізаціях на задану
гармонічну основу.
Фактично «гра за цифровкою» використовується в джазових композиціях та існує як
«усна» практика концертної роботи, хоча б у випадку техніки утримання
концертної безперервності звучання ансамблю на публіці в непередбачених
обставинах виступу. У варіантах виконавських композицій, вибудованих у дусі
народно-ансамблевої гри (і модельованих у професійній алеаториці ХХ століття),
навички «цифровки» складають «наріжний камінь» професійної вправності
музиканта-концертмейстера.
Практика генерал-басу («basso continuo») відіграла плідну роль у поглибленні
почуття гармонії: покоління музикантів знаходили в цій практиці та її
теоретичній регламентації саму суть гармонії, вчення про генерал-бас було
вченням про гармонію.
Численні у XVII - на початку XVIII століть «Трактати», «Правила» акомпанементу
були не тільки практичними посібниками з гри на клавішних інструментах, але,
певною мірою, і свого роду практичними посібниками з гармонії, що, як відомо,
довгий час розвивалася й у рамках вчення про генерал-бас, про акомпанемент.
Дані практичні посібники, на думку Ю. Холопова, представляли собою
недиференційовану єдність двох сфер музики – виконавства та техніки композиції
(у деяких елементах). У цій не-диференційованості відчувається властива даній
епосі велика близькість твору і виконання в одній ще нероздільній музичній
практиці [170, c.137].
Згодом великі мислителі та музичні вчені стали обіймати у відношенні гармонії
більш незалежну від вчення про генерал-бас позицію - Ж. Д. Рамо і його
послідовники в цій галузі [23,
- Київ+380960830922