РОЗДІЛ 2
ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ТА ПРИЙНЯТТЯ НА РОБОТУ ОСІБ,
ЯКІ ВИМАГАЮТЬ ОСОБЛИВОГО ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ
Значне місце в реалізації громадянами права на працю займає працевлаштування.
Працевлаштування – це система організаційних заходів для забезпечення
підприємств, установ, організацій кадрами працівників та надання допомоги
громадянам в отриманні роботи [1, с. 54].
Отже, працевлаштування – це система заходів, що проводяться компетентними
державними органами і громадськими організаціями з метою сприяння населенню в
знаходженні, направленні і влаштуванні на роботу у відповідності з бажанням,
здібностями, професійною підготовкою, освітою з урахуванням суспільних потреб.
Ринкова економіка і ринок праці поліпшують життя переважної більшості
населення, але вони вимагають від людей праці іншої напруженості. Пристосування
до праці за умов ринкової економіки, до необхідності бути готовим змінювати
професію (фах) і місце проживання, шукати нову роботу роблять сприйняття
надбань нової економічної політики досить непростим для значної частини
населення.
Таким чином, за таких умов у досить складному становищі опиняються особи, які
вимагають особливого захисту: жінки, молодь, особи похилого віку, інваліди,
особи, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, біженці, особи,
звільнені після відбуття покарання або примусового лікування.
Ми підтримуємо висловлену в літературі точку зору, що масова незайнятість
завжди існує поряд з гострою потребою в кваліфікованих кадрах. Тому необхідна
мобільна й ефективна система підготовки, перепідготовки і підвищення
кваліфікації кадрів. Перш за все, це державне завдання.
Держава створює умови для повного здійснення окремими категоріями громадян
права на працю шляхом встановлення законодавчо визначених додаткових гарантій
щодо їх працевлаштування, зокрема, Кодексом законів про працю України [33],
законами України: “Про зайнятість населення”[92], “Про сприяння соціальному
становленню та розвитку молоді в Україні”[25], “Про основні засади соціального
захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні”[23] та
інші.
Але слід зазначити, що законодавець говорить лише про громадян, які потребують
соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці.
Згідно зі ст. 5 Закону України “Про зайнятість населення”[92], до категорії
працездатних громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних
конкурувати на ринку праці, віднесені: жінки, які мають дітей віком до шести
років; одинокі матері, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або
дітей -інвалідів; молодь, яка закінчила або припинила навчання в середніх
загальноосвітніх школах, професійно-технічних закладах освіти, звільнилася зі
строкової військової або альтернативної (невійськової) служби і якій надається
перше робоче місце, діти (сироти), які залишилися без піклування батьків, а
також особи, яким виповнилося п'ятнадцять років і які за згодою одного із
батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу;
особи передпенсійного віку (чоловіки по досягненні 58 років, жінки — 53 років);
особи, звільнені після відбуття покарання або примусового лікування.
З метою забезпечення працевлаштування зазначених категорій громадян органи
місцевого самоврядування (місцеві державні адміністрації) встановлюють квоту
для підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, з
чисельністю понад 20 чоловік до 5 відсотків загальної кількості робочих місць
за робітничими професіями, у тому числі з гнучкими формами зайнятості.
Виходить так, що інші громадяни, які вимагають особливого правового захисту і
не перелічені вище (вагітні жінки, особи, які постраждали внаслідок
Чорнобильської катастрофи, біженці тощо), не належать до категорії працездатних
громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати
на ринку праці, а тому додаткових гарантій зайнятості не потребують. На нашу
думку, це несправедливо, оскільки і вагітні жінки, і особи, які постраждали
внаслідок Чорнобильської катастрофи, і біженці, безумовно, повинні в силу свого
правового статусу потребувати особливого захисту з боку держави.
При працевлаштуванні громадян вживаються такі поняття, як “броня”, “бронювання
робочих місць” та “квота робочих місць”. Дані поняття та порядок їх
застосування, на нашу думку, слід використовувати і при працевлаштуванні осіб,
які вимагають особливого правового захисту.
Відповідно до Положення про порядок бронювання на підприємствах, в організаціях
і установах робочих місць для працевлаштування громадян, які потребують
соціального захисту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27
квітня 1998 р. № 578, [115] броня — кількість робочих місць для обов’язкового
працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту; квота робочих
місць — закріплена норма робочих місць, у тому числі з гнучкими формами
зайнятості, у відсотках до кількості робочих місць для обов’язкового
працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту.
Бронювання робочих місць – це форма збереження робочих місць для
працевлаштування певних категорій громадян [84, с. 277].
Немає сумнівів у тому, що за умов перехідного економічного періоду потрібен
захист громадян, які не здатні конкурувати на ринку праці, і квотування
(бронювання) робочих місць для них з боку держави є необхідним. Однак, як
зазначають фахівці МОП, світовий досвід установлення квот на робочі місця
показує, що підприємці досить легко їх обминають, коли це не дає переваг фірмі
[116, с. 89]. Таким чином, беручи до уваги хід процесу приватизації і пов’яза
- Київ+380960830922