глава ІІ частини третьої
„Імплементація міжнародної відповідальності держави” Проекту статей про
відповідальність держав за міжнародно-протиправне діяння 2001 року [273,
c.43-46]. Однією з причин цього є, як здається, термінологічна визначеність
міжнародних судів, які у своїй практиці уникали використання терміну „санкції”,
а визначали односторонні заходи держав як „контрзаходи”. В якості прикладу
можна навести текст рішення Міжнародного Суду ООН по справі про дипломатичний
та консульський персонал США у Тегерані [290, с.102].
До речі, після прийняття Статуту ООН виявляється тенденція більш широкого
застосування терміну „контрзахід” у порівнянні з терміном „санкція”. Поступово
юристи, науковці й теоретики міжнародного права у своїх роботах схиляються в
бік застосування саме цього терміну. Про контрзаходи пишуть, наприклад, такі
відомі фахівці з міжнародного права як А. Кассезе [164, с.199], М.Н. Шоу [191,
с.558-559] та інші.
На погляд автора дисертаційного дослідження, можна говорити про певну
тотожність між термінами „санкції” й „контрзаходи”, але з певними зауваженнями.
Термін „контрзаходи” більш точно відповідає реаліям міжнародного життя, бо
підкреслює вимушеність застосування відповідних заходів (тобто у відповідь на
міжнародно-протиправне діяння, відмову ліквідувати його наслідки), в той час як
„санкція” робить акцент саме на каральному, примусовому аспекті таких дій.
Можна погодитися з І.І. Лукашуком, який зауважує, що формулювання у Проекті
статей 2001 року заходів примусу як контрзаходів „кладе край відзначеним
розбіжностям” [96, с.308], але найбільш вдалим рішенням, як представляється,
буде застосування узагальнюючого терміну „ міжнародно-правові примусові
заходи”, які включають в себе як санкції, так і контрзаходи. Хоча в той же час
В.Г. Буткевич вважає, що „між примусовими заходами та санкцією можна простежити
певну відмінність” [115, с.495], тобто це питання буде ще довго викликати
полеміку у світовій юридичній доктрині.
Тепер можна перейти до розгляду особливостей формування системи міжнародних
примусових заходів. Примусові заходи є правомірними заходами впливу не на
всякого правопорушника, а лише на того, хто добровільно не хоче виконати свій
обов’язок щодо ліквідації негативних наслідків протиправного діяння. Норми, що
регламентують цей процес, як відзначають деякі вітчизняні фахівці з
міжнародного права „особливий інститут правоохорони і правозастосування” [115,
с.495], який забезпечує порядок примусового відновлення правовідносин, що
існували до моменту вчинення протиправного діяння. Якщо неможливо відновити
відповідні правовідносини, то ці заходи забезпечують процес заміни їх на
адекватні.
Історію формування системи міжнародно-правових примусових заходів можна умовно
поділити на чотири етапи, кожен з яких характеризується певною тенденцією щодо
розуміння й трактування відповідних заходів.
Це поняття має давню історію, яка досліджується вченими протягом тривалого
часу. Ще релігійні союзи давньогрецьких держав (амфіктіонії) установлювали
обов’язкові для своїх членів правила (присяги). Одним з таких правил, як
відзначає М.О. Тіунов, було наступне: „...загальними силами виступати проти
будь-якого порушника присяги...; карати його всіма можливими заходами...” [80,
с.34]. Тобто, примусовий захід виступала виключно у формі покарання.
На перших етапах формування системи міжнародних примусових заходів характерним
було їх змішування або ототожнювання з формами відповідальності. Про це
зауважують багато відомих авторів, серед яких В.А. Василенко [59, с.220], І.І.
Лукашук [96, с.307] та інші. Серед тих, хто розумів міжнародно-правові санкції
як форму відповідальності, були Д. Анцилотті [47, с.394], Ф. Мартенс [105,
с.434], В.І. Менжинський [113, с.18], П.М. Куріс [89, с.49-50; 215, с.87-94] та
деякі інші фахівці з міжнародного права. Прихильники такого трактування
відшкодування виходили з того, що в міжнародній сфері відсутні централізовані
органи примусу й міжнародному праву не відомо існування „злочину” у тому
вигляді, у якому він існує в національному кримінальному праві, і тому вважали,
ґрунтуючись на цивілістичних концепціях, що відшкодування й задоволення є єдино
можливим покаранням правопорушника.
Ця точка зору знаходила підтвердження і в судовій практиці. Так, в рішенні
арбітражу від 6 травня 1913 року про судно „Карфаген” говорилося, „що
встановлення факту невиконання державою своїх загальних або спеціальних
обов'язків щодо іншої держави...є серйозною санкцією; ця санкція підсилюється у
певному випадку відшкодуванням матеріальної шкоди...” [299, c.460]. Назву
„Санкції” має також частина VII Версальського мирного договору, у якій
передбачалося притягнення до кримінальної відповідальності німецького
імператора Вільгельма II, обвинувачуваного „у вищій образі міжнародної моралі і
священної сили договорів”, а також інших осіб, „обвинувачуваних у здійсненні
дій, що суперечать законам і звичаям війни” [8, c.339].
Якщо говорити про співвідношення міжнародно-правових примусових заходів і
міжнародно-правової відповідальності необхідно брати до уваги той факт, що у
силу специфіки сучасного міжнародного права його норми не містять конкретних
вказівок на обсяг і форми відповідальності, а передбачають саме право на
примус, регламентуючи умови і порядок застосування заходів примусу державами та
міжнародними організаціями. Саме про це відзначає англійський фахівець з
міжнародного права Д. Хекворт [177, c.13]. Той факт, що міжнародно-правові
заходи примусового характеру не мають каральної природи, аж ніяк не означає, що
відповідальність держав відповідно до норм сучасного міжнародно
- Київ+380960830922