РОЗДІЛ 2
НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ДО ФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІКО-ЕКОЛОГІЧНОГО МЕХАНІЗМУ
ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ЗАХИСТУ ДОВКІЛЛЯ ВІД ШКІДЛИВИХ ВИКИДІВ
ПРОМИСЛОВИХ ОБ’ЄКТІВ РЕГІОНУ
2.1. Концепція „осередку” як основа формування економіко-екологічного механізму
підвищення ефективності захисту навколишнього середовища
Антропогенне забруднення навколишнього середовища (АЗНС) залишається однією з
основних проблем екологічної безпеки. Протягом ХХ ст. негативні наслідки АЗНС
переросли з розряду неістотних „зовнішніх ефектів”, що ними можна було
нехтувати як при виборі оптимальних технологій і напрямів господарського
розвитку, так і при розрахунку валового національного продукту, в одну з
найбільших загроз не лише добробуту, а й безпеки людей.
Викиди забруднюючих речовин завдають економіко-екологічні і соціальні збитки. В
залежності від їх кількості і складу вони умовно підрозділяються на ті що
створюють фонові концентрації в регіоні або місті - існуючий рівень викидів
(ІРВ) та на соціально оптимальні рівні викидів (СОРВ)- що не перевищують рівні
встановлених гранично допустимих шкідливих викидів.
У багатьох країнах науково-технічні проблеми обґрунтування та оцінки гранично
допустимих концентрацій забруднюючих речовин, які часто виступали основою
соціального рівня, були замінені суто економічною альтернативою: ризикувати
здоров'ям громадян і економити кошти – або нести значні витрати на оздоровлення
НС. Наголошуючи, що мінімально необхідний рівень захисту здоров'я є рівнем,
який захищає від смерті, американські спеціалісти визнають питанням політики
вибір рівня захисту здоров'я населення, який би був вищим за мінімально
прийнятий [45, 82].
Фахівцями визнано, що технічних проблем щодо зменшення АЗНС не існує [45,82].
Це проблема економічна, вона викликана дорожнечею протизабруднюючих заходів.
Тому в сучасних умовах переходу України до ринкової економіки увага має
приділятися оптимальному використанню обмежених ресурсів, які можуть
направлятися на протизабруднюючі цілі, науково обґрунтовано у роботах авторів
[83-90]. В США є розроблена і застосовується на практиці наступна система
економічних механізмів [91, с.201].
Перша група - платежі за забруднення навколишнього середовища і платежі за
користування природними багатствами. Одним з поширених методів державного
регулювання природоохоронної діяльності є екологічні податки. Податки є платнею
за контролюючі дії, що виконуються місцевими природоохоронними органами, і
таким чином є платнею за відповідні послуги влади. Тобто йдеться про платежі
відшкодування витрат на охорону і відновлення природи. Податкова система
застосовується для створення державного екологічного фонду. Він
використовується для відшкодування урядових витрат на усунення збитку від
забруднення. Так, наприклад, в 1986 році з 8,5 млрд. доларів, спрямованих на
знешкодження звалищ терміном на 5 років, передбачалося отримати: 1 млрд. - з
федерального бюджету, 2,5 млрд. доларів - за рахунок податку на крупний
капітал, 5 млрд. доларів - за рахунок податків на виробництво токсичних
речовин. В податкову систему входять також - плата на продукцію, платежі за
забруднення у разі перевищення встановленого рівня, платня за користування.
Друга група - методи спонукального характеру. В США до них відносяться
субсидії, податкові пільги, безпроцентні позики і позики. Проте, на думку
американських економістів, всі ці заходи є недостатніми стимуляторами
впровадження маловідходних технологій, використання інших ефективних і
економних засобів боротьби із забрудненням середовища.
До третьої групи відносяться ринкові механізми, які в останні 10-15 років
намагаються впровадити в США. Десятки мільйонів доларів витрачено на
експериментальні перевірки методів ринкового регулювання перш, ніж в 1984 році
було оголошено про перехід до торгівлі дозволами на викид в НС.
Один з підходів до ринкових методів отримав назву
“bubble-principle”(„бабл-принцип” - „принцип пузиря”, або концепції „осередку”)
[45, 60,70,86,92]. Його суть полягає в тому, що допустима норма викиду
забруднюючої речовини встановлюється не для окремого джерела забруднення, а для
цілого підприємства або групи підприємств. Про „економічність” нового методу
свідчать дані корпорації „Дюпон де Немур”. Витрати при зниженні на 85% викидів
вуглеводнів на всіх заводах фірми оцінювалися за трьома альтернативними
напрямами [23]:
1) кожне джерело на кожному підприємстві повинно скоротити викиди на 85 % ;
2) кожне підприємство має знизити загальні викиди на 85% ;
3) загальний рівень викидів усіх підприємств має бути зменшений на 85 %;
У першому випадку витрати на зменшення викидів становили 106 млн. дол., у
другому – 43, а у третьому – лише 15 млн. дол.
Інший метод пов'язаний з операціями між підприємствами і фірмами - це отримання
можливості обмінюватися правами на викид забруднюючих речовин в рамках
загального обмеження на забруднення. Економія на природоохоронних вкладеннях
від цього експерименту оцінювалася в 1988 році в 500 млн. доларів. До середини
80-х років в США було укладено понад 2,5 тис. операцій з передачі або продажу
прав на забруднення. Утворення „надлишків” скорочення викидів забруднень
призвело до створення спеціальних банків.
Агентство з охорони довкілля США з початку 1970-х рр. розробляє і удосконалює
концепцію екологічної ліцензії, основні складові механізми якої такі: політика
„хмари”, політика компенсацій, випуск банківських зобов'язань. Політика „хмари”
дозволяє екологічним органам оцінювати екологічний вплив фірми тільки в цілому.
Усередині себе фірма вільно розподіляє викиди між джере
- Київ+380960830922