Адміністративні послуги в Україні: організаційно-правові аспекти

РОЗДІЛ 2
АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ
АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОСЛУГ
Законодавство про адміністративні послуги в Україні:
характеристика і перспективи розвитку
Деякі науковці, не сприймаючи саме поняття “адміністративні послуги”,
насамперед заперечують їхню платність1
[1 [81] Гаращук В. Управлінські послуги – новий інститут чи нова помилка? //
Вісник академії правових наук України – № 3 (26). – 2001. – С. 109-114. ].
Проте і де-факто, і де-юре ці послуги сьогодні існують, і абсолютна більшість
із них платні і в Україні, і в усіх розвинених державах світу. Саме проблема
платності вимагає впорядкування у першу чергу. Адже за деякі послуги згідно з
чинним законодавством України стягується державне мито, плата за інші послуги
передбачена законодавством про оподаткування (наприклад, збір за видачу дозволу
на розміщення об’єктів торгівлі) або інші види платежів (наприклад, збір за
реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності).
Як вже вище зазначалося, Концепція адміністративної реформи в Україні визначає
адміністративні послуги як “послуги з боку органів виконавчої влади, що є
необхідною умовою реалізації прав і свобод громадян – зокрема, реєстрація,
ліцензування, сертифікація та ін.”2
[2 [128] Концепція адміністративної реформи в Україні. – К.: Державна комісія з
проведення в Україні адміністративної реформи, 1998. – 62 с.].
Державна реєстрація суб’єктів підприємництва, ліцензування певних видів
господарської діяльності, сертифікація, стандартизація та дозвільні процедури
при введенні в експлуатацію нових і реконструйованих виробничих та інших
об’єктів становлять комплекс дозвільно-реєстраційних процедур щодо
підприємницької діяльності.
Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності врегульована Законом
України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних
осіб-підприємців”1
[1 [18] Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців:
Закон України від 15 травня 2003 р. № 755 // Відомості Верховної Ради України.
– 2003. – № 31-32. – Ст. 263.], який має позитивний вплив на регулювання
відносин у цій галузі. Цей закон є прикладом вдалого державного регулювання,
оскільки має концептуальні відмінності від нормативно-правового розмаїття
вузькоспрямованих відомчих норм та приписів, які, по суті, розпорошували
організаційно-правовий вплив держави у сфері реєстрації.
Щодо ліцензування певних видів господарської діяльності, то тут діють
Господарський кодекс України2
[2 [3] Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. № 436 // Відомості
Верховної Ради України. – № 18, 19-20, 21-22. – Ст. 144.] та Закон України “Про
ліцензування певних видів господарської діяльності”3
[3 [13] Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України
від 1 червня 2000 р. № 1775 // Відомості Верховної Ради України. – 2000. –
№ 36. – Ст. 299.], які визначають головні принципи ліцензування видів
господарської діяльності та критерії діяльності державної системи ліцензування.
Зазначеним законом запроваджено механізми подання заяви на отримання ліцензій,
встановлено єдиний перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню,
визначено разову плату за видачу ліцензій та ін.
Але відомча нормотворча діяльність з видання підзаконних нормативних актів у
сфері ліцензування після введення в дію Закону не припинилася, що встановлює
додаткові адміністративно-бюрократичні приписи4
[4 [140] Ластовецький А. Удосконалення дозвільно-реєстраційних процедур щодо
підприємництва у ракурсі адміністративної реформи // Підприємництво,
господарство і право. – 2003. – № 8. – С. 9; [118] Кисіль С.
Адміністративно-правові аспекти державної реєстрації та ліцензування
підприємницької діяльності в Україні // Зб. наук. праць Української Академії
державного управління при Президентові України / За заг. ред. В.І. Лугового,
В.М. Князєва. – К.: Вид-во УАДУ, 1999. – Вип. 2: У 2 ч. – Ч. ІІ. – С. 239.].
Ще одним засобом безпосереднього адміністративного впливу на підприємництво є
обов’язкова сертифікація і стандартизація продукції. Стандартизація
врегульована Законом України “Про стандартизацію”. Відповідно до ст. 5 Закону
“… метою стандартизації в Україні є забезпечення безпеки для життя та здоров’я
людини, тварин, рослин, а також майна та охорони довкілля. Створення умов для
раціонального використання всіх видів національних ресурсів та відповідності
об’єктів стандартизації своєму призначенню, сприяння усуненню технічних
бар’єрів у торгівлі”1
[1 [15] Про стандартизацію: Закон України від 17 травня 2001 р. // Відомості
Верховної Ради України. – 2001. – № 31. – Ст. 145.].
Сертифікація врегульована не Законом, а Декретом Кабінету Міністрів України
“Про стандартизацію і сертифікацію”2
[2 [25] Про стандартизацію і сертифікацію: Декрет Кабінету Міністрів України
від 10 травня 1993 р. № 46-93 // Відомості Верховної Ради України. – 1993. –
№ 27. – Ст. 289.]. Викликає сумнів необхідність обов’язкової сертифікації
певних видів продукції, наприклад, кіно- та фототехніки або товарів легкої
промисловості. Потрібно звернути увагу на те, що обов’язкова сертифікація в
існуючому вигляді виконує майже ті самі функції, що й ліцензування.
Ліцензування є самодостатнім методом для того, щоб держава могла здійснювати
регулювання підприємницької діяльності з позицій додержання найбільш важливих
публічних інтересів3
[3 [132] Кравцова Т. Правові форми державного регулювання у сфері
підприємницької діяльності // Право України. – 2003. – № 12. – С. 47.], і не
потребує дублювання.
Якщо розглядати обов’язкову сертифікацію як необхідний метод адміністрування,
то вона має стосуватися лише тієї продукції, яка має безпосередній вплив на
ж